На лезі клинка - Джо Аберкромбі

— Мовчи. — Баяз почав супитися, ще більше, ніж кілька днів тому надворі, коли зустрічався з Кальдером. Лоґен знову відчув бажання відступити подалі, і тепер воно було значно сильнішим. Він збагнув, що очима вже шукає якийсь непримітний сховок. Губи Кориб досі ворушились, але з них зривалося лише беззмістовне хрипіння.

— Кажеш, мої стіни знесеш? — пробурмотів Баяз. Він так сильно насупив свої сиві брови, що на переніссі з’явилися зморшки.

— Кажеш, слуг моїх уб’єш? — запитав Баяз. У кімнаті стало зовсім холодно, хоч у каміні і горіли дрова.

— Кажеш, книги мої спалиш? — загримів Баяз. — Ти забагато ляпаєш язиком, відьмо!

У Кориб підломилися коліна. Її біла рука вчепилася за одвірок, забрязкотіли ланцюжки та браслети, коли вона сповзла по стіні.

— Самі слова і прах, еге ж? — Баяз показав чотири пальці. — Я дав тобі чотири подарунки, Бетоде — сонце взимку, бурю влітку, і ще дві речі, про які б ти і не мріяв, якби не моє Мистецтво. Що я отримав від тебе навзаєм? Ці озеро й долину, які й так були моїми, і ще лиш одне. — Погляд Бетода метнувся до Лоґена і назад. — Ти досі мій боржник, але попри те відправляєш до мене посланців, висуваєш вимоги і пробуєш командувати мною? Як на мене, це не схоже на гарні манери.

Скейл нарешті зрозумів що до чого, і його очі тепер ледь не вилазили з очниць.

— Манери? Для чого королю манери? Король бере те, що хоче! — і він важко ступив у бік столу.

Скейл, звісно, був досить великим і жорстоким. Та й навряд чи хтось зміг би краще за нього відтовкти лежачого. Але Лоґен не лежав — принаймні, поки що, — і був здоровий, та й маячня цього набундюченого телепня його втомила. Тримаючи руку на руків’ї свого меча, він виступив уперед, щоб відрізати Скейлові шлях.

— Отут і стій.

Принц зміряв Лоґена своїми банькатими очима і здійняв м’ясистий кулак, стиснувши величезні пальці так, що аж побіліли суглоби.

— Не спокушай мене, Дев’ятипалий, боягузлива ти собако! Дні твоєї слави давно минули! Я можу розчавити тебе, як яйце!

— Можеш спробувати, але навряд чи я тобі дозволю. Ти знаєш мою роботу. Ще один крок, і я візьмуся за тебе, трахана ти свинюко.

— Скейле! — гаркнув Бетод. — Нам тут більше нічого робити, це очевидно. Гайда.

Масивний принц зціпив широкі щелепи, стискаючи та розтискаючи могутні кулаки. Він свердлив Лоґена очима з такою лютою звіриною ненавистю, яку тільки можна було уявити. Відтак він вишкірився і повагом відступив.

Баяз нахилився вперед.

— Ти казав, що принесеш на Північ мир, Бетоде, а що зробив насправді? Пустився у війни, одну за другою! Земля знекровлена через твою пиху та жорстокість! Король Півночі? Ет! Ти не вартий моєї допомоги! А які великі надії я на тебе покладав!

Бетод тільки насупився, а його очі зоставалися такими ж холодними, як самоцвіт на чолі.

— Ти зажив собі ворога, Баязе, а я — страшний ворог. Найстрашніший. Ти пошкодуєш про цей день. — Він перевів свій презирливий погляд на Лоґена. — А щодо тебе, Дев’ятипалий, то не чекай більше від мене милосердя! Тепер кожен північанин стане твоїм ворогом! Тебе будуть ненавидіти, переслідувати і проклинати, куди б ти не пішов! Я за цим прослідкую!

Лоґен стенув плечима. В цьому не було нічого нового. Баяз підвівся з крісла.

— Ти своє сказав, тепер хапай відьму і забирайтесь геть!

Кориб вибралася з кімнати першою, досі важко сапаючи.

Скейл востаннє скосив очі на Лоґена, а тоді розвернувся і побрів геть. Останнім вийшов так званий король Півночі, спроквола кивнувши й обвівши спопеляючим поглядом кімнату. Коли їхні кроки стихли у глибині коридору, Лоґен вдихнув на повні груди, заспокоївся і відпустив руків’я меча.

— Що ж, — весело підсумував Баяз, — нічогенько все пройшло.

Дорога між двома дантистами

Було вже по опівночі, і Мідлвей потопав у темряві. У темряві та смороді. Біля доків завжди смерділо — застояною морською водою, гнилою рибою, смолою, потом і кінськими кізяками. За декілька годин цю вулицю сповнять шум і метушня юрби: крики купців, лайка вантажників, біганина торговців і гуркіт сотень возів і возиків по брудній бруківці. Люди нескінченною хвилею сновигатимуть з кораблів на кораблі, люди з усіх куточків світу вигукуватимуть щось усіма мовами, що існують під сонцем. Але вночі на цій вулиці безлюдно. Безлюдно і тихо.

«Тихо як у могилі, а смердить ще гірше».

— Нам сюди, — мовив Северард, рушивши до темного входу у вузький провулок, що тіснився між двома похмурими складами.

— Багато клопоту він тобі завдав? — запитав Ґлокта, важко шкутильгаючи вслід.

— Та не дуже.

Практик поправив маску, впустивши трохи повітря.

«Мабуть, під нею добряче парить — а що ж тут дивного, коли постійно дихаєш і пітнієш. Недарма у практиків зазвичай кепський характер».

— Він завдав трохи клопоту матрацу Ревса — порізав його на шматки. Але потім Фрост гепнув його по макітрі. Кумедно. Коли цей хлопець гепає чоловіка по макітрі, весь його запал враз вивітрюється.

— А що з Ревсом?

— Ще живий.

Світло від лампи Северарда впало на купу зігнилого ганчір’я. Ґлокта почув, як у темряві з пищанням розбігаються щури.

— Ти знаєш всі найкращі райони, чи не так, Северарде?

— За це ви мені й платите, інквізиторе. — Його брудний чорний чобіт необережно чавкнув, ступивши у смердючу купу. Ґлокта обережно обійшов її, притримуючи вільною рукою поли свого плаща. — Я тут виріс, — продовжив практик. — Тутешній люд не задає запитань.

— Ми — винятки.

«У нас завжди є запитання».

— Звичайно, — Северард приглушено реготнув, — ми ж Інквізиція. — Світло лампи вихопило з темряви погнуті залізні ворота, над якими височіла увінчана іржавими штирями стіна. — Прийшли.

«Мила місцина, тут ні відняти, ні додати».

Схоже, воротами давно не користувались, бо коли практик, відімкнувши, з силою відчинив їх, іржаві петлі жалібно заскрипіли. Ґлокта незграбно переступив через калюжу, що набралась у вибоїні, і вилаявся, коли край плаща черкнув брудну воду.

Петлі знову завищали, коли Северард, морщачи від натуги лоба, зачинив важкі ворота, після чого він зняв заслінку з ліхтаря й освітив широкий декоративний двір, зарослий бур’янами, захаращений будівельним сміттям й уламками дощок.

— Ось ми й на місці, — сказав Северард.

Колись це, напевно, була розкішна будівля. «Скільки коштували усі ці вікна? А декоративна кам’яна кладка? Відвідувачів, мабуть, вражало якщо не багатство власника, то принаймні його бездоганний смак».

Але