На лезі клинка - Джо Аберкромбі

— Майстре Баяз… е-е… Я саме збирався вас відвідати, — промимрив Кей.

— Справді? Як тоді добре, що я сам прийшов до тебе! — Маг вийшов на балкон. — Мені здається, що людина, яка здатна балакати, сміятись і виходити на вулицю, безумовно, здатна читати, вчитись і збагачувати свої мізерні знання. Що ти на це скажеш?

— Безперечно…

— Так, безперечно! Скажи, як просуваються твої заняття?

Нещасний учень виглядав геть спантеличеним.

— Вони були трохи… перервані.

— Ти не просунувся у вивченні «Основ мистецтва» Джувенса, поки блукав у негоду пагорбами?

— Е… ні… не просунувся.

— А твоє знання історії? Чи сильно воно розвинулось, поки майстер Дев’ятипалий ніс тебе назад до бібліотеки?

— Е… Мушу зізнатись, що ні.

— А твої вправи і медитації? Ти, звичайно, займався, поки лежав без тями весь минулий тиждень?

— Ну, е-е… ні, непритомність дещо… е-е…

— Отже, скажи мені, ти зараз у навчанні, так би мовити, ведеш перед? Чи відстаєш?

Кей втупився у підлогу.

— Я відставав ще до подорожі.

— В такому разі чи не міг би ти сказати, де плануєш провести день?

Учень з надією звів очі.

— За робочим столом?

— Прекрасно! — Баяз широко всміхнувся. — Я саме збирався це запропонувати, але ти мене випередив! Твоя готовність вчитися гідна щонайвищої похвали!

Кей завзято закивав і поспішив до дверей, а край ковдри волочився за ним по плитняку.

— До нас прямує Бетод, — пробурмотів Баяз. — Він прибуде вже сьогодні.

Усмішка Лоґена зів’яла, а його горло раптом стислось. Він добре пам’ятав їхню останню зустріч. Лоґен лежав ниць на підлозі зали Бетода у Карлеоні, побитий, зломлений і закутий у кайдани, стікав кров’ю на солому та сподівався на швидкий кінець. Аж раптом його, ні з того ні з сього, відпустили. Викинули за браму разом з Шукачем, Тридубом, Найслабшим та рештою, порадивши більше ніколи не повертатись. Ніколи. Лоґен не сумнівався, що це був перший і останній раз, коли Бетод проявив хоча б дрібку милосердя.

— Сьогодні? — перепитав він, стараючись звучати спокійно.

— Так, до того ж ось-ось. Король Півночі. Ет, оце так гонор! — Баяз зиркнув краєм ока на Лоґена. — Він прямує сюди, щоб попросити мене про послугу, і я хочу, щоб ти був присутній.

— Йому це не сподобається.

— Атож.

Вітер неначе похолоднішав. Лоґен волів би якомога скоріше забути про Бетода, але не судилося. Що ж, від деяких справ не втечеш. Краще взяти і зробити їх, аніж усе життя боятись. Так сказав би Лоґенів батько. Тож він глибоко вдихнув і розправив плечі.

— Я буду присутній.

— Чудово. Тоді залишилась усього одна дрібничка.

— Яка?

Баяз посміхнувся.

— Тобі потрібна зброя.

Підвали під бібліотекою були сухі. Сухі, темні і надміру заплутані. Вони піднімались і спускались, минали повороти і двері, повертали то тут, то там наліво чи направо. Складалось враження, що ти у лабіринті. Лоґен старався не випускати з очей мерехтливий факел чаклуна, інакше міг застряти під бібліотекою навіки.

— Тут внизу сухо-сухенько, — говорив Баяз сам до себе, а його голос відлунював проходом, зливаючись із звуком їхніх кроків. — Для книжок нема нічого гіршого за сирість.

Він раптом спинився біля масивних дверей.

— Як і для зброї.

Він легенько штовхнув двері, і вони тихо відкрились.

— Тільки поглянь! Хтозна-скільки часу їх не відчиняли, а завіси досі ходять плавно, наче щойно змащені! Оце робота! Чому тепер не ціниться майстерність?

Баяз переступив через поріг, не дочекавшись відповіді, і Лоґен рушив услід, намагаючись не відставати.

Факел чаклуна освітив довгу, низьку залу з грубими кам’яними стінами, дальній кінець якої губився у темряві. Стіни були заставлені стійками та стелажами, а підлога — вся в ящиках і підставках, переповнених незліченною кількістю зброї й обладунків. Мерехтливе світло факела вихоплювало з темряви леза, шипи та начищені дерев’яні та металеві поверхні, коли Баяз походжав по кам’яній підлозі, снуючи між зброєю і крутячи головою навсебіч у пошуках чогось.

— Справжня колекція, — пробурмотів Лоґен, пробираючись за магом крізь цей хаос.

— Здебільшого самий непотріб, але повинно бути і кілька речей, вартих уваги.

Баяз зняв шолом зі старих позолочених лат, і оглянув його, насупивши брови.

— Як тобі?

— Я ніколи не полюбляв лати.

— Так, по тобі видно. Як на мене, то лати ще нічого, коли їдеш на коні, але для піших походів вони нікуди не годяться.

Він закинув шолом назад на стійку, а тоді замислено втупився у лати.

— І як у них сцяти, якщо вже надів їх?

Лоґен наморщив лоба.

— Е-е… — протягнув він, але Баяз разом зі світлом уже рушив вглиб кімнати.

— Ти, мабуть, перепробував трохи зброї за свого життя, майстре Дев’ятипалий. Яка тобі подобається найбільше?

— У мене ніколи не було власної зброї, — відповів Лоґен, згинаючись перед іржавою алебардою, що стирчала зі стійки. — Борець ніколи не знає, чим доведеться битись.

— Так-так, звичайно. — Баяз взяв довгий спис зі страшним зазубленим наконечником і покрутив його трохи в руках. Лоґен завбачливо відійшов подалі. — Небезпечна штука. З такою ворог до тебе не підступиться. Але до списа ще потрібна купа друзів, у кожного з яких повинен бути свій спис. — Баяз поклав зброю назад на стійку і рушив далі.

— Це виглядає страхітливо. — Маг вхопився за вузлувате руків’я велетенської двосічної сокири. — Чорт! — лайнувся він, піднімаючи сокиру з такою натугою, що на шиї аж випнулися жили. — Ну вона й важезна! — Він важко опустив сокиру, і вся стійка аж затряслася. — Нею можна чоловіка вбити! Навіть розрубати навпіл! Якщо він стоятиме спокійно.

— Ось дещо краще, — мовив Лоґен.

То був простий і міцний з вигляду меч у піхвах з потертої коричневої шкіри.

— О так, дійсно. Набагато краще. Цей клинок — робота Канедіаса, самого майстра Творця.

Баяз передав факел Лоґену і дістав довгий меч зі стійки.

— Тобі колись спадало на думку, майстре Дев’ятипалий, що меч відрізняється від решти зброї? Сокири, булави і так далі, звичайно, достатньо смертоносні, але вони висять на поясі, наче тупі тварюки.

Він окинув поглядом ефес — простий шмат холодного металу з дрібними виїмками для кращого хвату, який виблискував у світлі факела.

— А от меч… меч має голос.

— Тобто?

— У піхвах він, звісно, мовчить, але варто лише покласти руку на ефес, як меч починає шепотіти у вухо твого ворога. — Він міцно обхопив руків’я пальцями. — Ненав’язливе попередження. Слова застереження. Чуєш?

Лоґен поволі кивнув.

— Тепер, — пробурмотів Баяз, — порівняй з мечем, який