Дитя песиголовців - Володимир Костянтинович Пузій

Марта стріляти не збиралася й робити нічого не хотіла: сам винний, думати треба головою, так-так, саме головою, а не чим попало!

Обабіч дороги стояли розпатлані, вологі кущі, листя в них було найрізноманітніших кольорів, від помаранчевого до яскраво-червоного. Марта навіть замилувалася цій грі барв, от, сказала собі, хоч би скільки ти бурчала, хай би як жалілася на життя, а все-таки тут гарно. Всупереч тому лайниську, яке ми влаштували, — дуже гарно.

Потім вони вийшли до кладовища. Тут давно нікого не ховали, і церкви теж не було — один погорілий кістяк. Її спалили, здається, за часів останнього дракона, а наново відбудовувати не взялися: не було для кого. Чуряни вже майже вимерли, кожен другий будинок стояв позабиваний, у деяких влаштовували собі лігво лиси й куниці, на горищах удень спали сови, а в поштових скриньках кублилися миші-крихітки. Чепурун ще років три-чотири назад обожнював вибиратися до прабабці із ночівлею на кілька днів, він повертався з гігабайтами світлин, а якщо вдавалося — і з трофеями: кігтями, пір’ям, пару разів — із черепами якихось великих гризунів.

На кладовищі вся ця «Вайльд пленет» напевно теж роїлася та вирувала, але зараз, наприкінці вересня, ті, хто міг залялькуватися, згорнутися клубочком чи полетіти на південь, так і зробили. Тут лишилися тільки пожухла трава, сухостій та могили.

І Марту це цілком влаштовувало.

Вона пішла вздовж кам’яних надгробків. Чепурун — чи то з делікатності, чи продовжуючи дутися, — ще більше відстав.

Мамину могилу вона знайшла без проблем. Завжди так було: щось усередині, під серцем, спрацьовувало безпомилково, наче в Марту взяли і вживили компас.

Вона зупинилася біля іржавої огорожки, яку пообплітав плющ. Плита майже сховалася під плетивом трав. На літері «В» сиділа крихітна кумка, дивилася в нікуди і здавалася вирізаною з темного дерева.

Вибач, що давно не навідувалася, сказала мамі Марта. Знаю, що це свинство і що жодні справи його не виправдовують.

Я, сказала вона, забуваю. Весь час забуваю. Наче до вісімнадцяти ти молода, а потім бац — і починаєш старішати. Старішати і забувати. Я пам’ятаю, як ти сміялася, твої улюблені жести, в якій спідниці ти любила ходити, що обожнювала морозиво з горіхами і шоколадними крихтами… І я абсолютно не пам’ятаю тебе саму. Як людину.

Я ледве не повірила, що ти-справжня взагалі мені примарилася. Що я вигадала тебе — ну, як діти вигадують уявних друзів чи якісь безглузді виправдання тому, що сталося, — тільки б не зізнаватися самим собі в правді. В тому, наприклад, що з ними ніхто не хоче дружити. Чи в тому, що їхня мама насправді була не звичайною жінкою, а чудовиськом із головою собаки, із хвостом, шерстю, кігтями; чудовиськом, яке говорило собачою мовою й було не проти поласувати людятинкою.

Маячня, еге ж? А вони майже змусили мене повірити. І минуло ж усього п’ять років відтоді, як тебе не стало. А я… мені знадобився альбом зі старими знімками, щоб упевнитися…

Уявляєш, мамо?! Я певний час справді в це вірила! Не знаю, як дивитимуся в очі бабусі Дороті. Хоча — це ще величезне питання, чи побачу я бабусю Дороту. Еліза хоче, щоб ми поїхали з Ортинська. Я проти, але, якщо чесно, розумію, що, може, доведеться…

Ох, ма, ще одне. Еліза… я розповідала тобі про неї, але вона виявилася не зовсім такою, як я собі уявляла. Вона… я сподіваюся, ти не образишся, якщо я скажу…

— Марто, — тихесенько покликав Чепурун.

Вона обернулася, роздратована. І вже коли оберталася, зрозуміла: Бен не відволікав би її даремно. По-перше, образився же, по-друге, не така він людина.

Він стояв біля чиєїсь безіменної могили — там плити взагалі не було, тільки невисокий пам’ятник у вигляді янгола, що розпустив свої шкурясті крила. Голову янгол давно втратив, місце сколу щедро заросло білястим лишайником — і зараз цей лишайник уминали, зривали кігтями дві лапи з величезними шпорами.

Зауваживши, що Марта дивиться на нього, власник лап стрепенувся. Витягнув шию вгору і вперед, у горлі в нього заклекотало, гребінь налився багряним, пір’я настовбурчилося — пишне, наче вимазане сажею, на хвості — із червонястими вкраплинами.

— Не роби різких… — прошепотів Бен.

Півень урвав його гнівним, пронизливим лементом і плесканням крил — з боку здавалося, наче в янгола виросла друга пара і тепер пам’ятник намагається злетіти.

Перш ніж Марта встигла відповісти, півень перестрибнув на кривеньку яблуньку, що притулилася на самісінькому краї кладовища. Гілки під ним захиталися, кілька яблук з глухим стукотом упали в кропиву. Вона стояла тут стіною — неймовірно висока, по плечі дорослій людині. Ціле поле кропиви, подумала Марта, наче хтось навмисне її засівав і вирощував.

Півень тим часом потоптався по гілці, влаштувався зручніше й затих — тільки стежив за Мартою і Беном лютим жовтим оком.

— І навіщо ґвалт влаштовувати, — сказала Марта з таким собі легким недбальством. — Один стрьомається, інший дере горлянку… Що ви з ним не поділили, Чепуруне?

— Пір’я, — повідомив раптом голос з-під яблуньки. — Бенедикт хотів навчитися гарно писати від руки — і для цього йому знадобилися пір’їни. Про те, що їх слід висмикувати в гусаків, він, звісно, не знав.

— Та це коли було… — протягнув Чепурун.

— Не так уже й давно, — відрубав голос. — А в півнів, любий мій, довга пам’ять.

Невисока, зібгана постать вийшла з-під яблуньки — і в першу мить Марта вирішила, що це півень-скандаліст перетворився на стареньку. Та ні, він і далі сидів на гілці й нахиляв так і сяк голову, спостерігаючи за своїм покривдником. А от прабабця цього покривдника, наче нічого й не сталося, рушила до гостей.

До недавнього візиту Марта її жодного разу не бачила: пані Ліза рідко навідувалася до міста, а в Марти не було причин їздити в Чуряни. Під час минулого візиту вони перекинулися кількома малозначними реченнями, добридень/до побачення, навідуйтеся, дітки/дякую, неодмінно. Бен у дитинстві прабабцю обожнював, та чим старшим ставав, тим скептичніше про неї відгукувався. Наче йому було незручно, що вона взагалі існує на світі отака: скоцюрблена, зі зморшкуватим, м’ятим обличчям, із сухенькими ручками, у запраній сукні й древніх шкіряних черевиках. Прабабця його ніяковості не помічала, клопотала з приводу свого обожнюваного Бенедикта, загодовувала смаколиками, намірялася розчесати йому волосся, пришити відірваний ґудзик, розпитувала про успіхи у школі… А він, хоч би скільки вовкував на неї при друзях, все-таки справно носив гостинці, вбиваючи по дві години на дорогу туди-назад.

Зараз, дивлячись на стареньку, Марта вперше подумала, що, може, в Чепуруна були приводи для того, щоби відморожуватися. У себе на подвір’ї пані Ліза виглядала хоча й не дуже свіжо, та цілком доглянуто. І поводилася