Дитя песиголовців - Володимир Костянтинович Пузій

Батько кліпнув, опустив погляд собі на груди. Туди, звідки так довго тягло порохом. У те місце, яке лишало плями на постільній білизні й на сорочках.

Тому що, згадала Марта, куля пройшла наскрізь. Як він тоді говорив? «Власне, нам усім неймовірно пощастило»?

— Капелане? — спитав Нікодем де Фіссер. — З тобою все гаразд, Капелане?

Голос у нього ледь тремтів. Як, із подивом зрозуміла Марта, у пана Трюцшлера, коли той надто довго не міг знайти гроші на випивку.

Батько мовчки кивнув, ляснув себе долонею по грудях, наче хотів, щоб сорочка зі светром прилягали щільніше, а потім знову спробував зіграти їм усім.

І знову звук урвався, тепер набагато швидше.

— Що за хрінь?! — прохрипів Циклоп. — Це типу якийсь жарт?

— Годі, Капелане! Тут не концерт, нам що, тля, поплескати, щоб ти завдав собі клопоту?

Нікодем де Фіссер вдарив долонею по столу:

— Ану всі тихо! Не забувайте, Капелан був за рікою і повернувся… не без проблем.

— І що тепер? — вишкірився Кабан. — На його проблеми ми вже скидалися, хіба ні? Ти мені скажи — якого хріна ми змарнували вечір? У мене, між іншим, дружина молода і…

— …сину три місяці. Я пам’ятаю, Таддеусе, — тихо сказав батько. — І я намагався розібратися зі своїми проблемами самостійно.

— Ми всі знаємо, Капелане, — відгукнувся Спрут. — І ніхто тебе не звинувачує. Та ти ж розумієш…

Ланцет гучно видихнув і потер пальцями очі:

— Ніхто, крім тебе, не вміє на ній грати, ніхто з нас! А та відьма… вона ясно сказала: щоб усе це тримати в глечику, ми мусимо раз на рік згадувати.

— Щоб воно не повернулося до нас у сни, — підтримав його Очерет, — ми мусимо випускати його. Впускати в себе. Все те, про що ми забули завдяки чаклунству. Все те, що робить нас нормальними людьми і дозволяє жити з рідними.

Махорка знову закурив, просто за столом.

— Ми не можемо собі дозволити, — сказав він, затягнувшись і видихнувши дим, — просто не можемо собі дозволити, щоб усе це повернулося до нас безповоротно. Хоч би скільки мені лишилося після того, як я назавжди зійшов з потяга на землю, — я не хочу жити із цим, Капелане. Ти ж присягнувся.

— Ми довірили тобі наші душі, Капелане. Ми всі! Капітане, скажи йому!

— Це від нього не залежить… — почав був де Фіссер, але Кабан перервав його:

— Кого ви слухаєте?! Капітану ж усе одно, він не надрізав долоню над глечиком. Йому боятися нема чого.

Він осікся, всі раптом замовкли — і Марта відчула, як хвиля страху, холодна й липка, прокотилася залою. Ветерани дивилися на чоловіка з нестаріючим обличчям, а той лише посміхнувся і вимовив:

— Ти впевнений, Таддеусе?

І Кабан вперше по-справжньому знітився. Почервонів, наче хлопчисько, опустив очі.

— Вибач, — прошепотів. — Вибачте мене, всі ви. Вибачте. Вибачте.

Він просить вибачення не в тих, хто сидить за столом, зрозуміла Марта. Кабан звертається до тих, чиї голоси й жетони носить де Фіссер. Звертається до тих, чию пам’ять він носить.

— Проїхали, — втомлено сказав жіночим голосом капітан. — Сьогодні був важкий день, у всіх нас. Чого тільки не бовкнеш спересердя.

— Але що нам робити із глечиком? — спитав Спрут. — Що ж нам робити із глечиком?

— Якщо ви не згадаєте сьогодні, — спокійно відповів де Фіссер, — спогади почнуть повертатися самі. «Від ночі до ночі, дедалі частіше, — він наче цитував чиїсь слова. — І вам уже не вдасться позбутися їх. Ніколи». Я гадаю, нам варто якомога щільніше забинтувати Капеланові груди — раптом…

Батько похитав головою і почав повільно розстібувати спершу змійку на светрі, потім ґудзики сорочки. Під сорочкою груди батька були забандажовані, у кілька шарів.

На білій марлі ліворуч тьмяніла пляма — вологувата, бура.

— Я заткнув отвір, — сказав батько. — Це ніяк не пов’язано… неможливо передбачити. Іноді мені вдається грати трохи довше, іноді звук уривається — і без варіантів. Увесь цей час, щоночі, я намагався… репетирував… Це від мене не залежить. Куля пройшла наскрізь, та справа не в кулі. Не тільки в кулі.

— То що, — спитав Циклоп, — це… все? Кінець? Що нам тепер робити?

Де Фіссер постукав пальцями по столу.

— Я приготував кілька криївок, — сказав він нарешті. — Якраз на такий випадок. Подалі від міста, де можна буде перечекати… і подивитися на те, чи не збрехала відьма. А потім уже вирішимо, що з вами робити. Якщо вдалося один раз…

Вони закричали, всі одразу, — і жінки, що лишилися в залі, посхоплювалися з місць, схоже, тільки тепер усвідомивши, що ж відбувається. Одні пропонували, щоб батько спробував знову, інші готові були закривати долонями отвір, поки він гратиме, треті хотіли телефонувати знайомим, десь у місті ж знайдеться людина, здатна зіграти на клятій флейті, має знайтися!..

Марта почекала, поки всі вони викричаться, і теж підвелася.

— Я, — сказала вона. Її не почули, і тоді вона повторила: — Я. Сядьте вже, що ви тут… наче діти.

Вона пішла під їхніми поглядами, спокійна й упевнена, як ніколи. Еліза намагалася була її зупинити, та Марта тільки похитала головою.

Батько підвівся з-за столу, поступився їй місцем, Марта сіла, взяла в руки флейту. Кістка — якщо це була кістка — виявилася теплою й гладенькою.

У сні все здавалося простішим, зрозумілішим. Вона приклала мундштук до губ, дмухнула, пальці самі бігали по отворах. Звук вийшов різким і фальшивим, і хтось збоку зітхнув розчарованно. Хтось сказав пошепки: «Не зможе».

Марта нікого не слухала. Вона пригадала пал догорілих хиж, погляд жіночих очей — великих, із чорними зіницями й приголомшливими віями. «Я прийшла запропонувати угоду. Хочеш, я врятую їх, врятую вас усіх? Точно хочеш? А ціну — ти заплатиш ціну?» — пригадала вона сміх, тихий, схожий на шипіння, і стукіт тарілок, і дзенькання мідних браслетів, і знову, знову, знову сміх — наче хтось тішився — тішилася! — дуже ницим, підлим жартом.

Ниточки диму потягнулися зі зміїної шийки, ущільнилися, стали схожими на гілки, коріння, на мацаки. Прослизнули в очі, ніздрі, вуха кожного з ветеранів, затуманили погляди.

Шуміли дерева під вітром. Тріскотіли в огні солом’яні дахи будинків. Кричали, згораючи у воловнях, корови. Мовчали тіла, що висіли вздовж дороги.

Марта грала, грала…

Частина третя

Під самим носом

Розділ 10

Кропив’яне сім’я

— І далі що? — спитав Чепурун. — Кінець цим безглуздим снам?

Вони сиділи в маршрутці й щойно виїхали за межі міста. Трусило тут пекельно, їх із Чепуруном час від часу жбурляло одне на одного, він щоразу дуже