Дитя песиголовців - Володимир Костянтинович Пузій

— Ти збираєшся підгодовувати есперидівку тим, що виціджують на місцевому заводі?!

Отут вона захопила Марту зненацька. Хоча — можна ж було здогадатися, які, на фіг, добрива із заводу, чим ти думала, ідіотко!

— А… що ви порадите? Я можу, наприклад, піти до когось із місцевих — хто тримає корову чи курок, вони ж не пошкодують гною, та й скільки там потрібно, відро, ну — два. Чи випишу по пошті. Мені головне, щоб прийнялася й почала родити, чим раніше, тим краще…

Старенька мовчала і дивилася на неї знизу вгору — але Марті здалося, що все абсолютно навпаки, що вона — мала дівчинка, яка стоїть перед статурною, величною жінкою.

— Я раджу тобі ставити правильні запитання, любонько моя. Тобі потрібен не саджанець есперидівки, тобі потрібні яблука. Якщо хочеш нагодувати кота, не обов’язково починати з виготовлення гачків та волосіннячка.

— А якщо кіт не хоче їсти нічого іншого? І взагалі — він і не кіт, а кролик, якого перетворили на кота?

— Утретє повторю: почни із головного. Розберися, чого ти хочеш. Щоби кіт завжди лишався ситим? Чи — щоб знову став кроликом? А потім, любонько моя, непогано би з’ясувати, яка з твоїх цілей у принципі досяжна.

На подвір’ї потемнішало, світло з тієї кімнати, де Чепурун досі торохтів слоїками та каструлями, лягало віддалік колодязя. Пані Ліза стояла перед Мартою — чорна постать на тлі ночі. І хоча голос її лунав холодно й безпристрасно, не це викликало у Марти відчуття нудотної, ядучої паніки.

— Але… якщо я точно знаю… я читала! І Штоц… пан Штоц казав, що раніше таке ставалося.

— Кролик, який перетворився на кота, ніколи не стане колишнім кроликом. Якщо твій Штоц не сказав тобі про це, значить, він або дурень, або брехун.

Марта потрусила головою. Штоц і правда казав щось таке, та справа ж зараз не у Штоці, зовсім не в ньому.

— Це ж питання віри, хіба ні? Віри та волі.

— Віри та волі, — з усмішкою повторила пані Ліза. Вона ступила назустріч Марті з темряви — і та здивувалася, зрозумівши, що перед нею досі та сама старенька, а не велична леді минулих часів. — Віра та воля здатні творити дива. Та якщо до них не долучити мудрість, ці дива будуть фатальними. В цьому, любонько моя, і полягає іронія долі. Поки ти молода, твоїх віри та волі вистачить на те, щоб зрити гори. Коли ж замість молодості прийде мудрість… молися, щоб тобі вдалося виправити все те, що ти встигнеш накоїти.

Марту це остаточно доконало.

— І все?! — спитала вона. — Молитися — і тільки?! Це і є ваша мудра порада, ваша допомога?

Чорна тінь кинулася від ґанку, застрибнула на зруб колодязя. Пан Шантеклер розкинув крила і загорлав, обурено й сердито.

Налякав її, чого вже. На цілих дві секунди налякав.

І цим — ще більше розлютив, просто от до живих печінок допік.

— Стули пельку, — сказала вона півневі. — Бачиш, люди розмовляють.

Пан Шантеклер, ясна річ, і гадки не мав слухатися. Він люто замахав крилами, голова його метнулася до Марти, дзьоб розкрився… Крила ляскали, кілька пір’їн торкнулося її щоки.

Але з пташиного горла не долинуло ані звуку.

— От і маєш, — сказала йому пані Ліза. — Знайшов на кого дзьоб роззявляти. Та годі вже вимахувати крилами, натрусиш у воду сміття! От характер!

Вона й пальцем не ворухнула, та півень миттю припинив обурюватися, зістрибнув на землю і, кожним своїм порухом символізуючи скривджену чесноту, попростував назад до ґанку.

— А ти, — продовжувала старенька, — надалі думай, що й кому кажеш.

— Вибачте, — вичавила з себе Марта. — Я… хочете, я зроблю так, щоб він знову… ну, міг кричати?

Рипнули завіси.

— Ба’, чай готовий. Ви що, так і стоятимете у темряві?

— Варення, — не обертаючись, сказала пані Ліза. — У льоху, у дальньому кутку. Ти якому віддаєш перевагу, любонько? Утім, дістань-но нам, Бенедикте, одразу всі, які зможеш. І не поспішай, ми з Мартою поки подихаємо свіжим повітрям.

Повітря, чесно кажучи, було вже не так свіжим, як морозним, та й вітер повівав дедалі лютіший, та хто б на місці Марти сперечався?

— Нічого не треба робити, — сказала їй старенька, коли двері знову зачинилися й вони лишилися на самоті. — Голос я сама йому поверну. Потім. Теж мені, проблема — повернути голос. Із життям-от усе геть по-іншому.

Марта сунула руки в кишені, струсонула головою.

— Все одно — не розумію. Навіщо тоді вони це робили? Ну, ті, кого обирали Королевами Лісів та Полів — вони ж могли не відроджувати померлих. Якщо знали, що із цим якісь проблеми — навіщо?

— А навіщо той, хто кохав, повертається туди, де на нього ніхто не чекає? Навіщо донька ходить на могилу до матері — навіть якщо знає, що в землі лежать лише кістки? Навіщо молода фрейліна намагається повернути прихильність того, хто насправді ніколи її не кохав? Коротко кажучи — тому, любонько моя, що всі ми — люди, а людям властиво сподіватися на нездійсненне і вірити у неможливе. Гірше того: іноді нам вистачає волі й віри, аби нездійсненне здійснилося. — Вона зітхнула, взяла сухими пальцями Марту під лікоть і сказала тихо: — Досить із нас цих розмов. Ходімо, я пригощу тебе своїм варенням, особливо рекомендую морелеве, воно вдається мені краще за інші. А із собою я дам тобі баночку джему з есперидівки. Якщо додати до чаю — о, повір, від самого тільки аромату мертві вийдуть із могил!..

Певно, варто було посперечатися, настояти на своєму. Та в Марти чомусь через оцю «баночку з джемом» просто руки опустилися. Вона дозволила відвести себе в дім і всадовити за стіл, поряд із протопленою пічкою, і поки Чепурун під чулим керівництвом господині розставляв чашки та блюдця, наливав чай, накладав варення, Марта просто блукала поглядом по стінах і говорила собі, весь час повторювала: нічого, це ще не провал, не трагедія, це взагалі був запасний варіант, ти і йшла сюди, власне, з іншою метою…

Вона розглядала пожовклі, вицвілі фотознімки у вінтажних рамках, із людьми у неприродних позах, на тлі якихось літніх садів, палаців, фонтанів — як вона розуміла, намальованих. Стефан-Миколай колись розповідав їм, що на початку минулого століття фотографувалися переважно у студіях, та, оскільки знімок на фоні однотонного задника виглядав безідейно й дешево, вигадали всю цю бутафорію.

Одне неясно: навіщо пані Лізі чужі фотки? Марта ще минулого разу, коли вони зі Стефом зазирнули до дому буквально на хвильку, дивувалася: вона швидше очікувала побачила на стінах репродукції картин, рушники із вишитими хрестиком снігурами і всяке таке. А виявила філіал краєзнавчого музею.

Вона машинально пошукала поглядом якийсь знімок із немовлям: пані Ліза виглядала років на