Дитя песиголовців - Володимир Костянтинович Пузій
— Нічого, — доповів. — Порожньо. Бреше він, щурко цей!..
— Глибше нехай перевірить, — сказав хлопець. — Там не просто порожньо — там дірка. І в неї вони випали, без варіантів. Я вирішив — якраз тут, бо в парку… ну, не могли вони випасти, їх тоді вже не було, це я заднім числом пригадав.
Кабан запустив руку глибше, так, що аж тріснув шов і вся п’ятірня вигулькнула з іншого боку.
— Гей, обережніше, мені потім ще зашивати!..
— Панове, — знову спробував втрутитися пан Цешлінський, — якщо ви не припините свавілля, я змушений буду повідомити директорові.
— Про що? — м’яко уточнив де Фіссер тимтаки безтурботним голосом двадцятирічного. — Про те, що ви спали на посту? І тому незрозуміло хто пробрався до школи, яку ви охороняєте?
— Зачекайте, — сказала Марта.
Вона й сама від себе цього не чекала, особливо після того, що нещодавно сталося… чи ледве не сталося. Але вона хотіла якось загладити це скоєне-нескоєне, довести вдовам — хай навіть вони лише напівбожевільні тітки, — що це неправда, що вона не зрадниця.
— Зачекайте. Я, здається, знаю його. Ти ж зустрічаєшся із Нікою, ну, з Веронікою Міллер? Тебе звуть… Ярополк, так?
— Яромир, — кивнув хлопець. — А ти її найкраща подружка, Марта?
Нікодем де Фіссер підняв руку:
— Ану стоп! Ти його знаєш? І чому мовчала?
Відповісти Марта не встигла.
— А ти хоч комусь даєш слово сказати? — Це була Еліза — і Еліза до біса розлючена. — Влаштували тут катівню!.. Геть подуріли! Ти хотів, щоб вони з тобою у патрулі йшли? Навіщо? Щоби залякувати таких як він? І це все, на що ви здатні, захиснички?! Раймонде, а ти чому мовчиш? А ти, Елоїзе?
Гіппель збуряковів, батько — здригнувся і вперше, здається, звернув увагу на те, що відбувалося в їдальні.
— Дорогоцінна моя… — почав був де Фіссер, та Еліза відмахнулася:
— Не дорогоцінна і напевно ж не твоя! Досить збурювати повітря! Сходіть та погляньте, пошукайте його ключі. Чи це для вас надто просто, панове офіцери?
Дядечко де Фіссер скинув руки:
— Здаюся, капітулюю! — Тепер він говорив голосом сумного філософа. — Раймонде, ти одружився з мудрою жінкою, вкотре вітаю та заздрю! І — так, перепрошую в усіх за цей прикрий інцидент. Очерете, Ланцете — допоможіть юнакові знайти його ключі. А ви, пане…
— Пан Цешлінський, Павел Цешлінський…
— …прийміть мої вибачення, мені не варто було розмовляти з вами таким тоном. Безумовно, ви не винні в тому, що юнак опинився настільки… метким і на додачу не схотів вас зайве турбувати… Ну що іще, Таддеусе? Хіба я нечітко сформулював? Відпусти Яромира і, якщо тобі так буде спокійніше, іди з Ланцетом та Очеретом на пошуки ключів.
Даремно, подумала раптом Марта. Жодних ключів вони не знайдуть. Брехав він, цей Нічин Яромир. Від самого початку брехав. Згадай, як він поводився зі Шнейдером і дружками — тоді, біля кінотеатру. Як розкидав їх, не дуже й напружуючись. А тут раптом узяв та й здався на милість Кабана? Не вірю.
От, здогадалася вона, от про кого говорили вдови! «Зрада», «підглядач», все ясніше ясного! А на мене стара дивилася, бо я єдина тут знаю цього Яромира.
В їдальні всі говорили водночас, якась із матусь підвелася, щоби вивести своє дитя — доньку років тринадцяти, яка, схоже, не злякалася, а радше розчарувалася, що не побачить, чим усе скінчиться. Багато хто скоса позирав на Елізу, причому позирав з осудом. Пан Цешлінський щось втовкмачував де Фіссерові, той ввічливо кивав, час від часу поглядаючи на двері…
Потім повернулися Ланцет, Кабан і Очерет, похмурі, укачані в пилюці. Вже без Яромира. У Марти все всередині похололо — вона й сама не знала чому. Обкрутив їх круг пальця й утік? Чи ключів не знайшли і вирішили розібратися із проблемою так, як це робили у Середгір’ї?
— Закрили тему, — сказав Ланцет. А Кабан лише пробурчав щось нерозбірливе й налив собі у пластиковий стаканчик з пляшки.
Пан Цешлінський аж сполотнів, і тоді Очерет пояснив:
— Впали між лавочкою та стінкою, у найдальшому кутку. У вас що, прибиральницям взагалі не платять? — Він спробував обтрусити штани, та швидко збагнув, що все це даремно, й сів до інших.
Всі знову заговорили, пан Цешлінський, перехиливши стаканчик і стискаючи в руках бутерброд, уже навіть і не сердився, а ще й як усе розумів, але просив, звісно, на майбутнє поводитися стриманіше, а Нікодем де Фіссер голосом сумного філософа обіцяв неодмінно врахувати, аякже!..
Дехто з дружин справді забрав дітей і рушив до виходу, вдів теж вивели, вони йшли повільно, наче ляльки чи роботи, молодша час від часу озиралася, наче не розуміла, де вона і що відбувається.
Потім на мить у їдальні запанувала тиша — і всі подивилися на де Фіссера, а той попереднім своїм, найрідкіснішим голосом сказав:
— Ну, досить уже розмов. Зіграй нам щось, Капелане.
Батько підвів на нього погляд, кивнув, потім обернувся до Елізи. Та вийняла з пакета, в якому вони несли частунок, глечик, і принесла батькові, поставила просто перед ним.
Марта бачила, як Еліза спитала про щось, самими губами, і батько знову кивнув. А потім вона сіла на місце — всі вони порозсідалися по місцях, наче терплячі, кращі учні школи — і тоді батько клацнув застібками на футлярі й підняв кришку. Флейта лежала на оксамиті — пожовкла від часу кістка доісторичної тварини. Гладенька, рівна, без жодного візерунка.
І знову, як у випадку з Грибом та Махоркою, в пам’яті у Марти зійшлися дві хвилі спогадів. Їй завжди здавалося, що батько на Днях пам’яті просто діставав флейту і грав, але зараз — коли він узяв до рук глечик і з легким бахканням вийняв корок — вона збагнула, що саме це відбувалося завжди перед тим, як починала лунати мелодія.
І ще вона зрозуміла, що за другим столом — столом родичів — мало хто бачить цей змієшиїй глечик. Може, і Гриба із Махоркою вони не помічали?.. Чи, точніше, їхня свідомість якимось хитрим чином витискала, вилущувала спогади про цих двох?
Батько провів пальцями по білих, тонких лініях, що обплітали глечикові боки й складалися чи то у візерунок, чи то в екзотичні літери. Марті здалося, що рух шкіри по поливі породжує шурхіт — спершу ледве чутний, потім цілком розпізнаваний. Наче сиплеться, набігає хвиля дрібного сухого піску.
А батько вже підніс мундштук флейти до губ — і її тонкий, співучий голос перекрив цей шурхіт. Замість сичання пісків пролунав висвист вітру, зашелестіло вузьке, колюче листя на скоцюрбленних деревах, загомоніли десь удалині чужі голоси…
Тоненька ниточка диму визирнула з шийки глечика, хитнулася, потяглася вгору… Ветерани дивилися на неї, роздуваючи ніздрі, хтось несвідомо стиснув кулак, зминаючи пластиковий стаканчик, на шкіру бризнули залишки вина, завмерли вишневими краплями.
Раптом звук урвався. В тиші стало чути інший