Факультатив для (не) літаючої гарпії - Крістіна Логоша
Через скляні двері, що вели на веранду, почулися гучні звуки сварки. Градус напруги підвищувався і загрожував перерости у серйозне зіткнення. Макс стривожено подивився і, вибачившись, разом із кількома членами братства снігових барсів пішов розбиратися у конфлікті. Я трохи занудьгувала, залишившись сама. Рінка та Мадді, швидше за все, пішли до місця подій, а решті студентів до мене не було жодної справи. Я вже вирішила вийти з усіма, але раптом хтось зупинив мене. Я не могла повірити — Кіттерон тримав мене за руку. Під вагою його погляду серце збивалося з ритму.
— Ходімо, — кинув він коротко, і мої ноги самі пішли за ним.
Не відпускаючи руку, він провів мене через натовп студентів прямо перед носом Вінежки. Від злості в неї, здається, іскри з очей посипалися. Я ледве стрималася, щоб не показати їй язика, як у дитинстві. Шкірою відчувала її прилиплий до моєї спини погляд, поки ми не піднялися сходами на другий поверх. Майбутніх вартових тут було менше. Довгим коридором і розташуванням дверей я зрозуміла, що тут знаходяться особисті кімнати членів братства. Стало тривожно — розум пробивався через гормональний сплеск і вимагав повернутися назад. Я трохи зменшила крок, це привернуло увагу Кіттерона. Він з цікавістю глянув на мене.
— Куди ти ведеш мене? — несміливо спитала його.
— Хочу показати тобі одне місце. Тут недалеко... Не бійся.
Його «не бійся» вистачило, щоб заспокоїтись. Коли він відчинив одну з дверей, думки в голові перетворилися на уривки: «Що зараз станеться?», «…а якщо він захоче мене поцілувати», «…а якщо не лише поцілувати?», «…втікати звідси чи залишитися?»
Кіттерон відчинив вікно навстіж, піднявся на підвіконня і промовив:
— Майже прийшли. Залишилася якась пара метрів.
Я почала сумніватися, прямо-таки чула в голові застережливі слова Мадді. Кілька секунд я взважувала, але залізла до Кіттерона. Ми вилетіли з вікна та приземлилися на даху. Внизу тривали веселощі, але до нас долітали тільки його відлуння. Хлопець сів на білу черепицю, на ній кольоровими відблисками грало північне сяйво. Я сіла поруч, підібравши під себе ноги. Мовчала, відчуваючи якийсь душевний трепет: ми зовсім одні на даху, світ залишився десь унизу, і за нами стежило лише різнобарвне небо. Слова були зайві.
— Я хотів поговорити з тобою без сторонніх. Та й кажуть, що стіни мають вуха, — Кіттерон відчайдушно дивився прямо перед собою. — Я думав, навіщо ти могла знадобитися Ордену, і знайшла лише одну відповідь: у тебе є серце майстра, яке було у твого батька.
Всі романтичні мрії з дзвінким тріском розбилися цієї ж хвилини. Кіттерону потрібна була інформація — не більше.
— У мене його немає, — почуваючись незатишно, я поглядала вниз, розраховуючи траєкторію польоту. — Це все, що ти хотів дізнатися?
— Ти не так зрозуміла мене, я не працюю на Орден. Я думав, якщо ти знаєш секрет книги або як знайти серце, то ти зможеш допомогти мені. Та й собі також.
— Як мені це допоможе? В очах оточуючих я – дочка вбивці.
— Ти можеш оживити кварту свого батька і обілиш своє ім'я.
Я з жахом спостерігала за Кіттероном. Він з'їхав з глузду! Він хоче воскресити покійників! Це неможливо, немає жодної сили, здатної створити подібне чаклунство. У той же час мені стало його шкода — адже він хотів допомогти своєму батькові.
— Кіт, мені дуже шкода, але вони мертві, і я нічого не можу з цим вдіяти.
Він дивно подивився на мене.
— Вони не мертві, — повторив батькові слова з видіння, і мені стало не по собі. — Я можу показати тобі. Ти ж їх не бачила? Полетіли, ти мусиш побачити це.
— Добре, — погодилася я з недовірою суто з цікавості, і, відштовхнувшись від краю даху, ми злетіли в нічне небо.
Великим подивом стало те, що приземлилися ми на оглядовий майданчик Воронячего гнізда. Кіттерон підійшов до дверей, за якими починався штаб вартових гарпій. На стукіт вийшов заспаний чоловік. Я трохи розгубилася, адже тут штаб гарпій, а в варти не було крил, а потім згадала, що Одетта Чейк теж гарпія, і за бажанням може приховувати свої крила.
— Привіт, Кіттероне, чого тобі не спиться? — промовив страж по-дружньому, мабуть, це не перша поява хлопця тут.
— Це Атіка Гейл, — промовим він, і незнайомець окинув мене таким поглядом, ніби сотні кинджалів проткнув. — Я хотів показати їх.
— Гаразд, але обережніше там, — він передав Кіту ключ.
Ми пройшли усередину. Попереду було кілька дверей, за якими долинала гучна розмова. Мені не хотілося бачити інших працівників Воронячего гнізда. Одного погляду незнайомця вистачило, щоб я на все життя запам'ятала, що краще сюди не потикатися. На щастя, ми пройшли повз жваві компанії і продовжили підйом сходами. Ішли так довго, що мені почало здаватися, що ми покинули межі квадрата Нефеми і перейшли до Квадрату Магікайї.
Нарешті, скориставшись ключем, Кіттерон відчинив двері наприкінці сходів. Варто нам увійти, як морок кімнати осяяв магічне світло. Він переломлювався об величезну брилу льоду в центрі кімнати. Прозорий айсберг стояв, вкритий інеєм. Але навіть крізь нього було видно, що всередині є якісь люди. Кіттерон підійшов до брили і поклав долоню поряд із тим місцем, де знаходився чоловічий силует.
— Це мій батько. Він у такому стані вже шістнадцять років, з того моменту, як було накладено це заклинання. Чого тільки не перепробували, але цю кригу нічим не пробити. Вона міцніша за алмаз.
