Відьмак. Сезон гроз - Анджей Сапковський
— Нашою метою, — пояснював, крокуючи, — є поселення Вітерна, що лежить над заплавою Понтару. У Вітерні є пристань, барки та човни часто там причалюють. Якщо буде нам трохи щастя, швиденько трапиться якась нагода, на щось ми та завантажимося. Мені до Третогора треба, тож я вийду на Журавлиній Купині, а ти попливеш далі й опинишся в Новіграді за якісь три-чотири дні. Повір, то найшвидший спосіб.
— Вірю. Сповільнися, Аддаріо, прошу. Я ледь устигаю. Чи в тебе якась пов’язана з ходінням професія? Може, ти лоточник?
— Я гірник. На мідяному руднику.
— Ну напевне. Кожен ґном— гірник. І працює в копальнях у Магакамі. Стоїть із кайлом у забої та рубає руду.
— Ти піддаєшся стереотипам. За мить скажеш, що будь-який ґном лається, як собака. І що кілька кухлів— і кидається на людей із сокирою.
— Цього я не скажу.
— Моя копальня не в Магакамі, а в Мідянці, під Третогором. Я не стою там і не рубаю руду, але граю на валторні в гірничому духовому оркестрі.
— Цікаво.
— Цікаво, — засміявся ґном, — дещо інше. Є кумедне співпадіння. Один із коронних номерів нашого оркестру зветься «Марш відьмаків». Звучить отак: «Тара-рара, бум, бум, умца-умца, рим-цим-цим, папарара-тара-рара, тара-рара, бум-бум-бум…»
— Звідки, на дідька, взяли ви ту назву? Чи ви колись бачили відьмаків, які б марширували? Де? Коли?
— Насправді,— Аддаріо трохи знітився, — це лише трішки переаранжований «Парад силачів». Але всі гірничі оркестри грають якийсь «Парад силачів», «Вихід атлетів» або «Марш старих товаришів». Ми хотіли бути оригінальними. Тара-рара, бум, бум!
— Сповільнися, а то я помру тут.
* * *
У лісах не було ані душі. І геть інакше— на підлісних луках та улоговинах, на які вони часто натрапляли. Там тривала робота. Косили сіно, згрібали його та складали в копиці й стоги. Ґном вітав косарів веселими криками, а ті відповідали. Або ні.
— Оце нагадує мені,— указав на трударів Аддаріо, — інший марш нашого оркестру. Має він назву «Сінокоси». Часто ми його граємо, особливо влітку. А також співаємо. У нас у копальні є поет, ото він зграбно рими складає, можна навіть співати a capella. Отак воно складено:
Хлопи трави косять,
Баби сіно носять,
В небо споглядають,
Дощу виглядають.
Ми на горі стоїмо,
Від дощу стережемо,
Хуями махаємо,
Хмари розганяємо!
—І da capo! Добре під це марширується?
— Повільніше, Аддаріо!
— Не можна повільніше! Це маршова пісенька! Маршові рима й метр!
* * *
На пагорбі біліли залишки муру, видно було також руїни будинку та характерної вежі. Власне, по тій вежі Ґеральт і розпізнав храм— не пам’ятав, якого саме божества, але дещо про нього чув. У давні часи мешкали тут жерці. Розповідали, що коли їхніх зажерливості, розгульної розпусти та сваволі несила було вже терпіти, навколишні мешканці погнали жерців у густі ліси, де ті, як доносила звістка, заходилися навертати лісових потворок. Начебто з марними результатами.
— Старий Ерем, — сказав Аддаріо. — Тримаємося маршруту, та й час поки що добрий. На вечір станемо в Боровій Загаті.
* * *
Струмок, уздовж якого вони йшли, угорі шумів на камінні та перекатах, а внизу широко розливався, створюючи чималу запруду. Причиною була дерев’яно-земляна дамба, що перегороджувала течію. Біля дамби щось робилося: крутилася там група людей.
— Оце ми біля Борової Загати, — сказав Аддаріо. — Конструкція, яку ти бачиш там, унизу, — це, власне, ота загата. Використовувана для сплаву деревини з вирубок. Річка, як бачиш, сама по собі не сплавна, бо надто мілка. Тож вода збирається, громадиться деревина, а потім загату відкривають. Виникає велика хвиля, що вможливлює сплав. Таким-ото чином транспортується сировина для деревного вугілля. А деревне вугілля…
— Необхідне для виплавки заліза, — закінчив Ґеральт. — А гутництво— найважливіша й найрозвиненіша галузь ремесла. Знаю. Зовсім недавно повчав мене цього один чародій. Обізнаний із вугіллям та гутництвом.
— Не дивина, що обізнаний, — пирхнув ґном. — Капітул чародіїв має більшість часток у спілках промислового осередку під Горс Веленом, а кілька гут та пудлінгових печей належать їм повністю. Чародії тягнуть із гутництва чималі профіти. Як і з інших галузей. Може, і заслужено, бо ж, урешті-решт, найчастіше то вони розробляли технології. Але ж могли покінчити з лицемірством, визнати, що магія— це не доброчинність, не філантропія на потреби суспільства, а ремесло, з якого отримують зиск. Але що я там кажу, ти ж і сам знаєш. Ходімо, там є корчемка, відпочинемо. А може, і заночувати доведеться, бо вже сутеніє.
* * *
Корчемка своєї назви не заслуговувала геть, але не можна було цьому дивуватися. Обслуговувала вона лісорубів та плотогонів із загати, яким було все одно, де пити, аби було що пити. Клуня з дірявою стріхою, зіпертою на жердини, кілька столів та лавок із недбало обструганих дощок, кам’яна пічка— більших зручностей навколишня спільнота не потребувала й не очікувала, досить їм було діжок, що стояли за порогом і з яких корчмар цідив пиво, та абиякої ковбаси, яку корчмарка, як мала бажання та настрій, готова була обсмажити на вугіллі.
Ґеральт та Аддаріо також не дуже комизилися, узявши до уваги, що пиво було свіжим, з тільки-но відчопованої діжки, а трохи компліментів вистачило, аби корчмарка погодилася підсмажити та подати їм кільце кров’янки з цибулею. Після цілого дня мандрів лісами для Ґеральта ця кров’янка дорівнювала телячій вирізці з овочами, кабанячій лопатці, тюрбо в чорнилах та іншим чудасіям шеф-кухаря австерії «Natura Rerum». Хоча, сказати правду, трохи він за австерією сумував.
— Цікаво, — Аддаріо жестом покликав корчмарку, замовив іще пива, — чи знаєш ти долю отого пророка?
Перш ніж усістися за стіл, вони поглянули на замшілий камінь, що стояв поряд із віковим дубом. Вирубані на зарослій поверхні моноліту літери інформували, що на цьому місці в день свята Бірке року 1133 post Resurrectionem пророк Лобода виголосив проповідь для своїх учнів, а обеліск для пам’яті про ту подію оплатив та в році 1200 поставив Спіридон Аппс, майстер басонний із Рінди, магазин на Малому Ринку, якість висока, ціни доступні, запрошуємо.
— Знаєш, — Аддаріо вигріб із миски залишки кров’янки, — історію отого Лободи, якого звуть пророком? Я кажу про правдиву історію.
— Жодної не знаю. — Відьмак витер миску хлібом. — Ні правдивої, ні вигаданої.
