Відьмак. Сезон гроз - Анджей Сапковський

—Ґеральт із Рівії.

— Відьмак Ґеральт із Рівії.— Аддаріо Бах витер вуса від піни. — Чув я твоє ім’я. Бувала з тебе людина, не дивно, що звичаї ти знаєш. А я тут, бач, з Цідаріса заїхав кур’єрським диліжансом, як його на Півдні звуть. І чекаю на пересадку, на кур’єрський, що їде з Доріана до Реданії, до Третогора. Ну, ось нарешті й заливайка. Перевіримо, як вона вдалася. Найкращу заливайку, треба тобі сказати, наші баби на Магакамі варять, такої ти ніде не з’їси. На густій заквасці з чорного хліба та житнього борошна, з грибами, із цибулькою, міцно присмаженою…

Станційна заливайка була пречудовою, лисичок та добряче підсмаженої цибульки в ній не бракувало, а якщо чимось вона й поступалася отій магакамській, вареній ґномськими бабами, то Ґеральт не довідався, чим саме, бо ж Аддаріо Бах їв похапцем, мовчки та без коментарів.

Поштмейстер раптом визирнув у вікно, а його реакція примусила Ґеральта визирнути також.

До станції під’їхали двоє коней, обидва в стані чи не гіршому, ніж трофейна кобила Ґеральта. А вершників було троє. Вірніше, двоє та одна. Відьмак уважно розглянувся по залі.

Скрипнули двері. До станції увійшла Дзиґа. А за нею Лігенза та Трент.

— Коней… — Поштмейстер замовк, як побачив меч у руках Дзиґи.

— Угадав, — закінчила вона. — Саме коней нам і потрібно. Трьох. Тож рухайся, мигцем виведи нам зі стайні…

— Коней не…

Поштмейстер і цього разу не зумів закінчити. Дзиґа підскочила до нього та блиснула в очі клинком. Ґеральт устав.

— Гей!

Уся трійця розвернулася до нього.

— Це ти, — процідила Дзиґа. — Ти. Холерний волоцюго.

На щоці мала синець: там, куди він її гепнув.

— Це все через тебе, — прохрипіла. — Шевлов, Коцюба, Сперрі… Усіх вирізано, усю дружину. А ти мене, сучий сину, із сідла скинув, коня вкрав та втік боязко. За що я зараз із тобою поквитаюся.

Була вона невисокою та досить дрібної статури. Відьмака це не обмануло. Розумів, бо знав із власного досвіду, що в житті— як на пошті: навіть дуже паскудні речі доставляють, бува, у цілком непоказному пакуванні.

— Тут станція поштова! — крикнув з-за шинквасу поштмейстер. — Під королівською протекцією!

— Чули? — спокійно запитав Ґеральт. — Це поштова станція. Геть звідси.

— Ти, пустуне сивий, усе ще погано рахуєш, — просичала Дзиґа. — Знову тобі треба допомогти з підрахунками? Ти один, нас трійко. Значить, більше нас.

— Вас трійко, — глянув він на них, — а я один. Але аж ніяк вас не більше. То такий математичний парадокс і виняток із правил.

— Це як так?

— Це так, що ухєрачуйте підстрибом. Поки ще підстрибувати можете.

Він помітив, як блиснули її очі, і вже знав, що вона з тих небагатьох, які в бою вміють ударити зовсім не в те місце, на яке дивляться. Утім, мабуть, Дзиґа тренувала цей фокус віднедавна, бо Ґеральт без найменших проблем уникнув зрадницького удару. Він обійшов її коротким напіввольтом, копняком підтяв ліву ногу, кидком послав на шинквас. Вона гепнула об дошки так, що аж загуло.

Лігенза та Трент уже мусили бачити Дзиґу в справі раніше, бо її фіаско просто приголомшило їх— поставали з відкритими ротами. На час досить довгий, аби відьмак устиг підхопити раніше помічену в кутку мітлу. Трент спочатку дістав у пику березовим віттям, а тоді поперек лоба держаком. Ґеральт підставив йому мітлу під ногу, копнув у згин коліна та повалив.

Лігенза трохи отямився, ухопив зброю, скочив до відьмака, тнучи від вуха. Ґеральт уникнув удару напівобертом, крутнув повний вольт, виставив лікоть, і Лігенза, винесений інерцією, надівся на лікоть горлом, захарчав та впав на коліна. Раніше, ніж упав, Ґеральт вирвав меча з його рук, кинув вертикально догори. Меч устромився в крокви й там залишився.

Дзиґа атакувала низько— Ґеральтові ледь вистачило часу, щоб ухилитися. Він підбив руку з мечем, схопив за плече, крутнув, підтяв ноги держаком мітли та знову кинув жінку на шинквас. Загуло.

Трент стрибнув, Ґеральт зацідив йому мітлою в обличчя раз, другий, третій дуже швидко. Потім держаком в одну скроню, у другу скроню й навідліг у шию. Ткнув йому держаком межі ноги, став поряд, схопив за руку, вигнув, вийняв меча з долоні, кинув його вгору. Меч увіткнувся в крокви й там і залишився. Трент відступив, затнувся об лавку й перекинувся. Ґеральт вирішив, що немає більше потреби його кривдити.

Лігенза підвівся на ноги, але стояв нерухомо, з опущеними руками, витріщаючись угору, на ввіткнуті в крокви мечі: високо, не дістати. Дзиґа атакувала.

Крутнула клинком, виконала фінт, коротко тяла навідліг. Цей стиль виправдовував себе в корчемних бійках, у тісняві та при поганому освітленні. Відьмакові не перешкоджало жодне освітлення чи його відсутність, а стиль цей він знав аж надто добре. Клинок Дзиґи тяв повітря, а фінт провернув її так, що відьмак опинився за її спиною. Вона крикнула, коли він сунув їй під руку держак мітли й викрутив ліктьовий суглоб. Вийняв меча з пальців, а саму відіпхнув.

— Я думав, — він оглянув меч, — цей притримати для себе. Як компенсацію за зусилля. Але роздумав. Не стану носити бандитської зброї.

Підкинув меча вгору. Клинок увіткнувся в крокви, затремтів. Дзиґа, бліда, наче пергамент, блиснула зубами з-за скривлених губ. Згорбилася та швидким рухом потягнулася за халяву по ножа.

— А оце, — оцінив він, дивлячись їй просто в очі,— дуже дурнуватий задум.

На гостинці застукотіли копита, захропіли коні, забрязкотіли обладунки. Під станцією раптом аж зароїлося від вершників.

— На вашому місці,— сказав Ґеральт до трійці,— я б сів у кутку на лавці. І удавав, що вас тут немає.

Гепнули відчинені двері, забрязкотіли остроги, до зали заскочили солдати в лисячих шапках і коротких чорних кубраках зі срібним гаптуванням. Командував ними вусань, підперезаний кармазиновим шарфом.

— Королівська служба! — оголосив, спираючи кулака на заткнутий за пояс буздиган. — Вахмістр Ковакс, другий ескадрон першої бандерії, збройні сили милостиво пануючого короля Фольтеста, пана Темерії, Понтару та Магакаму. У погоні за реданською бандою!

У кутку на лавці Дзиґа, Трент та Лігенза зосереджено дивилися на носаки своїх чобіт.

— Кордон перейшла свавільна купа реданських розбійників, найманих горлорізів та грабіжників, — оголошував далі вахмістр Ковакс. — Гультяї валять прикордонні стовпи, палять, грабують, катують та мордують королівських підданих. У сутичці з королівським військом побиті вщент, нині рятують голову, криються по лісах, чекають можливості, аби через кордон чмихнути. Могли такі в цій околиці з’явитися. Попереджаю, що надання їм допомоги, інформації або якої іншої підтримки буде вважатися за зраду, а за зраду в нас мотузка! Бачили тут, на станції, когось такого?