Відьмак. Сезон гроз - Анджей Сапковський

— Геть. Я повторювати не стану.

— Ага. Троє, значить, то для тебе дурня. А дванадцятеро?

Навколо застукотіли копита. Відьмак роззирнувся. Дев’ятеро озброєних вершників. Спрямовані на нього списи та рогатини.

— Ти! Гультяю! Меча на землю!

Він не послухав. Відскочив під курник, аби хоч якось прикрити спину.

— Що діється, Дзиґо?

— Поселянин чинив спротив, — пирхнула жіночка, названа Дзиґою. — Типу данину він уже заплатив, тож іще раз платити не стане, бла-бла-бла. Тож ми заходилися хама розуму вчити, а тут відразу отой сивий наче з-під землі виріс. Шляхетний рицар нам, як виявилося, потрапив під руку, захисник сиріт та вбогих. Сам-один, а нам в очі скакав.

— Такий він гарячий? — зареготав котрийсь із вершників, напираючи на Ґеральта конем і погрожуючи йому списом. — Побачимо, як застрибає, коли ми його проштрикнемо.

— Кинь меча, — наказав вершник у береті з пером, що виглядав, наче командир. — Меча на землю!

— Проштрикнути його, Шевлов?

— Облиш, Сперрі.

Шевлов глянув на відьмака з висоти сідла.

— Меча не кинеш, га? — оцінив. — Отакий ти сміливець? Такий крутько? Мідії разом із мушлями їси? Скипидаром запиваєш? Ні перед ким навколішки не стаєш? І ні чим іншим, тільки невинно скривдженими переймаєшся? Такий ти до кривди чутливий? Перевіримо. Коцюбо, Лігензо, Флоквету!

Збройні зрозуміли ватажка з льоту, видно, мали в такому певний досвід, уже користалися з такої процедури. Зіскочили на землю. Один приклав селянину до шиї ніж, другий смикнув за волосся жінку, третій ухопив дитину. Дитя почало репетувати.

— Меча на землю, — сказав Шевлов. — Зараз. Бо… Лігензо! Переріж селюкові горлянку!

Ґеральт кинув меча. Його відразу оточили, приперли до дощок. Блиснули клинки.

— Ага! — Шевлов зліз із коня. — Подіяло!

— Попав ти в халепу, захиснику селян, — сказав він сухо. — Перейшов дорогу та вчинив диверсію королівській службі. А я маю патент за такі провини до арешту брати й під суд ставити.

— Арештовувати? — крикнув Лігенза. — Проблем собі шукати? Петлю на шию та на гілку! І по справі!

— Або засікти на місці!

— А я, — сказав раптом один із вершників, — колись його бачив. Це відьмак.

— А це типу хто?

— Відьмак. Чаклун, що вбивством потвор займається за гроші.

— Чаклун? Тьху-тьху! Убити його, поки він на нас прокляття не кинув!

— Пащеку стули, Ескераку. Говори, Тренте. Де ти його бачив та за яких обставин?

— У Маріборі це було. У тамтешнього градодержця, як той цього до вбивства якоїсь потвори намовляв. Не пам’ятаю, якої. Але його запам’ятав я по цьому волоссю білому.

— Ха! Тож якщо він на нас стрибав, тоді хтось його мусив на те найняти!

— Відьмаки— вони для потвор. Тіко від потвор людей боронять.

— Ага! — Дзиґа зсунула на потилицю рисячий ковпак. — Я ж казала! Оборонця! Побачив, як Лігенза селюка батогом вчить, як Флоквет бабу на ґвалт бере…

—І відразу вас і пізнав, га? — пирхнув Шевлов. — Як потвор? Тоді мали ви щастя. Жартую. Але справа мені ось якою бачиться. Я коли при війську служив, ми про цих відьмаків чули дещо інше. Наймалися вони до всього: до шпигування, до охорони, до вбивства тихцем навіть. Говорили про них: Коти. Цього ось тут Трент у Маріборі бачив, у Темерії. Значить, це темерійський найманець, а за спійманих нагороду обіцяли. Тож ми його на мотузці до Фіндетанна поведемо, комендантові віддамо— і нагорода наша. Що так стоїте? Боїтеся? Він опору не чинить. Знає, що ми в тому випадку селюкам зробимо.

— А хто його, сука, торкнеться? Як він чаклун?

— Тьфу, нехай на пса все зло перейде!

— Хріни ви боягузливі! — крикнула Дзиґа, відв’язуючи ремінь від в’юків. — Шкури заячі! Я це зроблю, як уже з вас ніхто яєць не має!

Ґеральт дозволив себе зв’язати. Вирішив залишатися слухняним. Поки що.

З лісової дороги виїхала пара волових запряжок, вози навантажені були колодами та елементами якихось дерев’яних конструкцій.

—Ідіть хтось до теслів та комірника, — указав Шевлов. — Накажіть, нехай повертаються. Достатньо ми стовпів забили, досить поки що. А ми тут на попас підемо. Перетрусіть хату, чи там щось на корм коням не придасться. І нам на їдло.

Лігенза підняв та оглянув меч Ґеральта, набуток Любистка. Шевлов вийняв той із його рук. Зважив, махнув, крутнув «вісімку».

— Мали ви щастя, — сказав, — що ми саме купою над’їхали. Він би вас посік на раз, тебе, Дзиґу й Флоквета. Про ці відьмачі мечі легенди кружать. Найкраща сталь, у багато прошарків складена й скована, складена й знову скована. До того ж спеціальними чарами обкладена. І через те невірогідної вони сили, гнучкості та гостроти. Відьмацький клинок, скажу я вам, броню та кольчугу тне, як лляні сорочки, а будь-який інший клинок, наче макаронину, перерубує.

— Бути цього не може, — заявив Сперрі. Як у багатьох інших, вуса його вимазано було в сметану, яку вони знайшли в хаті й вижлуктили до дна. — Бути не може, щоби наче макаронину.

— Ось і я так не думаю, — додала Дзиґа.

— Непросто, — додав Коцюба, — у щось таке повірити.

— Так? — Шевлов став у фехтувальну позицію. — Ну так ставай хтось, перевіримо. Ну, знайдеться охочий? Га? Що це так тихо стало?

— Добре, — Ескерак вийшов уперед та витягнув меча. — Я стану. Що там мені. Побачимо, як воно… Рубаймося, Шевлов.

— Рубаймося. Раз, два… Три!

Мечі вдарили один в одного із дзвоном. Жалібно застогнав зламаний метал. Дзиґа аж присіла, коли одламаний шматок зброї свиснув біля її скроні.

— Сука, — сказав Шевлов, із недовірою дивлячись на клинок, обламаний у кількох дюймах над ефесом.

— А на моєму ані подряпини! — підняв меч Ескерак. — Хе-хе-хе! Ані подряпини! Ані знаку навіть!

Дзиґа голосно засміялася. Лігенза забекав, наче цап. Решта й собі розреготалися.

— Відьмачий меч? — пирхнув Сперрі.— Ріже, наче макаронину? Та ти сам, сука, макаронина.

— Це… — Шевлов стиснув губи. — То якась дурня, сука. То дрантя якесь… А ти…

Відкинув рештки меча, глипнув на Ґеральта й указав на нього звинувачувальним жестом.

— Ти шахрай. Авантюрист та шахрай. Відьмаком прикидаєшся, а такою липою… Такий, сука, непотріб замість порядного клинка носиш? І скільки ти, цікаво, добрих людей обдурив? І скільки в бідняків грошей видурив, шахраю? Ох, висповідаєшся у своїх гріхах у Фіндетанні, староста там тебе вже до сповіді приведе!

Він сапнув, сплюнув, тупнув.

— На коней! Їдьмо звідси!

Вони від’їхали, сміючись, співаючи та посвистуючи. Поселенець із дружиною похмуро дивилися їм услід. Ґеральт знав, що їхні губи ворушаться. Було просто здогадатися, якої долі та яких наслідків зичать вони Шевлову та його компанії.

Поселенець у найсміливіших