Відьмак. Сезон гроз - Анджей Сапковський

Поштмейстер стенув плечима, згорбився, забурмотів, заходився витирати шинквас, низько над ним схиляючись.

Вахмістр роззирнувся, із брязкотом острог підійшов до Ґеральта.

— Ти тут хто… Ха! Тебе я, здається, уже бачив. У Маріборі. По цьому волоссю білому пам’ятаю. Ти ж відьмак, вірно? Потвор різних слідопит та вбивця. Так?

— Саме так.

— Тоді я до тебе нічого не маю, а професія твоя, так скажімо, є почесною, — заявив вахмістр, одночасно вивчаючи поглядом Аддаріо Баха. — Пан ґном також поза підозрами, бо серед розбійників ніякого ґнома не бачили. Але задля порядку запитаю: що це ти на станції робиш?

— Прибув диліжансом із Цідаріса й чекаю на пересадку. Час тягнеться, тож сидимо ми з паном відьмаком, балакаємо та переробляємо пиво на урину.

— Пересадку, значить, — повторив вахмістр. — Розумію. А ви двійко? Хто такі? Так, ви, до вас говорю!

Трент відкрив рота. Заморгав. І щось собі буркнув.

— Га? Як? Встань! Хто ти за один, питаю?

— Облиште його, пане офіцер, — повільно сказав Аддаріо Бах. — То мій слуга, мною найнятий. Дурень він, повний ідіот. Сімейний недуг. На щастя, брати його менші— ті вже цілком нормальні. Мати їхня нарешті зрозуміла, що як вагітною вона є, то не можна пити з калюжі перед заразним шпиталем.

Трент іще ширше роззявив рота, опустив голову, застогнав, забурчав.

Лігенза також забурчав, зробив рух, наче хотів підвестися. Ґном поклав йому руку на плече.

— Сиди, хлопче. І мовчи, мовчи. Я знаю теорію еволюції, відаю, від якої істоти людина походить, немає потреби про те нагадувати. Даруйте й ви йому, пане комендант. Це також мій слуга.

— Ну так… — Вахмістр усе ще придивлявся підозріло. — Слуги, виходить. Якщо ви так кажете… А вона? Ота молодка в чоловічому одязі? Гей! Устань, бо хочу на тебе подивитися! Хто така? Відповідай, як запитую!

— Ха-ха, пане комендант, — засміявся ґном. — Вона? То повія, значить, дівчина легкої поведінки. Найняв я її собі в Цідарісі для трахання. З дупою в подорожі не так сумно, то вам будь-який філософ засвідчить.

Він із розмаху пацнув Дзиґу по задку. Дзиґа поблідла від люті, заскреготіла зубами.

— Ну так, — скривився вахмістр. — Як я відразу не розпізнав. Адже видно. Половинна ельфійка.

— Хєр твій половинний, — гарикнула Дзиґа. — Половинка того, що за стандарт іде!

— Тихо, тихо, — стримав її Аддаріо Бах. — Не сердьтеся, пане полковник. Оце ж така мені нахабненька трапилася курва.

До залу увірвався солдат, склав доповідь. Вахмістр Ковакс випростався.

— Банду вислідкували! — заявив. — Ідемо щодуху в погоню! Вибачте за проблеми. Служба!

Він вийшов, за ним слідом— солдати. За мить із подвір’я донісся кінський тупіт.

— Даруйте, — сказав за хвилину тиші Аддаріо Бах до Дзиґи, Трента та Лігензи. — Даруйте за цей спектакль, вибачте за слова спонтанні та жести простолінійні. Правду мовлячи, вас я не знаю, і до вас у мене ані любові, ані діла, але сцен повішання не люблю я ще більше, вид повішених, коли ті ногами б’ють, сильно мене пригноблює. Звідси ці мої ґномські фривольності.

—Ґномським фривольностям ви життям завдячуєте, — додав Ґеральт. — Треба б було ґномові подякувати. Я бачив вас у справі там, на селянському подвір’ї, знаю, що ви за пташки. Я б і пальцем не ворухнув на ваш захист, такої вистави, як оце пан ґном, я б і не схотів, і не зумів би відіграти. Тож ви б уже висіли, уся ваша трійця. Тому йдіть собі звідси. І я радив би вам обрати зворотний напрямок до того, яким вахмістр та його кіннота пішли. …А про це й не мисліть, — відрізав, побачивши їхні погляди, спрямовані на ввіткнуті в стелю мечі.— Їх ви не отримаєте. Станете без них менш схильними до грабунку та примусу. Геть.

— Нервово було, — зітхнув Аддаріо Бах, ледь за трійцею зачинилися двері.— От суча мати, аж досі руки в мене трусяться. У тебе— ні?

— Ні,— Ґеральт усміхнувся спогадам. — З цієї точки зору я трохи… дефектний.

— Щастить декому, — вишкірився ґном. — Навіть дефекти їм трапляються файні. Ще по пиву?

— Ні, дякую, — похитав головою Ґеральт. — Час мені в дорогу. Опинився я в ситуації, у якій, скажімо так, вітається поспіх. І в якій, скоріше, нерозсудливим є довге перебування на одному місці.

— Це я, скажу прямо, зауважив. І запитань не ставлю. Але знаєш що, відьмаче? Якось зникло в мене бажання сидіти на цій станції й два дні бездіяльно чекати на кур’єрський. По-перше, нудьга б мене прикінчила. По-друге, та панна, яку ти переміг мітлою в поєдинку, дивним поглядом зі мною прощалася. Що ж, в азарті я трохи перегнув. Вона, певно, не з тих, яких безкарно можна по задниці поплескувати та курвою називати. Може вона повернутися, а я волів би, аби мене тоді тут не було. Тож, може, разом у дорогу?

— Охоче. — Ґеральт знову всміхнувся. — У добрій компанії в подорожі не так сумно, то вам будь-який філософ засвідчить. Якщо напрямок у нас співпадає. Мені треба до Новіграда. Мушу дістатися туди до п’ятнадцятого липня. Конче необхідно до п’ятнадцятого.

Він мусив бути в Новіграді найпізніше п’ятнадцятого липня. Зазначив те, коли чародії його наймали, купуючи два тижні його часу. «Жодних проблем, — глянули на нього зверхньо Пінетті та Цара. — Жодних проблем, відьмаче. Будеш у Новіграді, озирнутися не встигнеш. Телепортуємо тебе прямо на Головну вулицю».

— До п’ятнадцятого, ха, — почухав бороду ґном. — Сьогодні дев’яте. Небагато часу залишилося, а воно шмат дороги. Але є спосіб, аби дістатися туди вчасно.

Він устав, стягнув із кілка та вдягнув на голову шпичастий капелюх із широкими крисами. Закинув на плече сакви.

— Поясню тобі все в дорозі. Рушаймо разом на шлях, Ґеральте з Рівії. Бо напрямок у нас цілком співпадає.

* * *

Крокували вони швидко, може, навіть зашвидко. Аддаріо Бах виявився типовим ґномом. А ґноми, хоча й користувалися в разі потреби або для зручності чи то транспортом, чи то тваринкою, верховою, тягловою чи в’ючною, надавали рішучу перевагу пішому маршу, бо пішоходами були за покликанням. Ґном може пішки подолати за день дистанцію тридцять миль, як, наприклад, людина верхи; причому ґном— із багажем, який звичайна людина навіть не підняла б. За ґномом без багажу людина й встигнути не в змозі. Як і відьмак. Ґеральт про те забув, але через якийсь час був змушений просити Аддаріо, аби той сповільнився.

Марширували вони лісовими просіками, а подекуди й бездоріжжям. Аддаріо дорогу знав, на місцевості орієнтувався чудово.