Граф Дракула - Брем Стокер
Лист Міни Харкер до Люсі Вестенр
(не розпечатане нею)
18 вересня.
Моя люба Люсі! Який удар для нас! М-р Хаукінс несподівано помер! Багато хто вважає, що це зовсім не так сумно для нас, але ми обоє настільки полюбили його, що нам здається, наче ми втратили батька. Джонатан дуже засмучується: він глибоко засмучений не тільки тим, що втратив цього доброго старого, який все життя чудово ставився до нього, піклувався про нього, як про рідного сина, і врешті-решт залишив йому такий спадок, який нам, скромним людям, зазвичай здається нездійсненною мрією, але відчуває цю втрату ще в іншому сенсі. Він говорить, що відповідальність, яка тепер цілком падає на нього, змушує його нервуватися. Він починає сумніватися в собі. Я намагаюся його підбадьорити, і моя віра підтримує його віру в себе. А те сильне потрясіння, яке він недавно пережив, відбивається на ньому тепер ще більше. Пробач, люба, що турбую тебе своїми жалями в ті дні, коли ти така щаслива, — але, люба Люсі, мені доводиться бути мужньою і веселою при Джонатані, а це вимагає великих зусиль, і ні з ким відвести душу. Післязавтра доведеться бути в Лондоні, тому що містер Хаукінс перед смертю висловив бажання, щоб його поховали біля батька. Оскільки у нього немає ніяких родичів, то Джонатан повинен узяти на себе всі клопоти щодо похорону. Я постараюся забігти до тебе, люба, хоч на декілька хвилин. Пробач, що потривожила тебе. Хай поблагословить тебе Бог!
Любляча тебе Міна Харкер.
Щоденник лікаря Сьюарда
20 вересня.
Я змінив Ван Хелзінка біля Люсі. Ми хотіли, щоб Артур теж пішов відпочити, але він відмовлявся і лише тоді погодився піти, коли я сказав йому, що він знадобиться нам удень і що буде погано, коли ми всі одночасно втомимося, оскільки від цього може постраждати Люсі.
Артур пішов разом із Ван Хелзінком, кинувши пильний погляд на бліде обличчя Люсі, яке було біліше від полотна подушки, на якій спочивала її голова. Люсі лежала абсолютно спокійно і мигцем оглянула кімнату, неначе бажаючи переконатися, чи все в ній на своїх місцях. Професор знову розвісив усюди квіти часнику. Отвір у розбитому вікні був заткнутий часником, і навколо шиї Люсі над шовковою хусточкою, яку Ван Хелзінк примусив її зав'язати, був суцільний густий вінок із цих же запашних квітів. Люсі якось важко дихала і виглядала набагато гірше, оскільки напіввідкритий рот оголяв відкриті ясна. Зуби в сутінках здавалися ще довшими, ніж уранці. Завдяки грі світла складалося враження, ніби у неї утворилися довгі й гострі ікла. Я сів на ліжко, і вона ворухнулася, немов відчувши себе ніяково. У цей час пролунав глухий звук, ніби хтось постукав у вікно чимось м'яким. Я обережно підійшов і визирнув за відхилений край штори. Світив повний місяць, і я побачив, що цей шум зчинив великий кажан, який кружляв біля самого вікна — очевидно, приваблений світлом, хоча й тьмяним, — постійно вдаряючись крилами об вікно. Коли я повернувся на своє місце, то помітив, що Люсі злегка підсунулася і зірвала зі своєї шиї вінок із часнику. Я поклав його назад і продовжував вартувати.
Потім вона прокинулася, і я дав їй поїсти, як наказав Ван Хелзінк. Вона поїла дуже мало і знехотя. У ній не було більше помітно тієї несвідомої боротьби за життя, яка досі служила за доказ міцності її організму. Мене вразило, що тільки-но Люсі отямилася, вона негайно ж гарячковим рухом притиснула до грудей квіти. Надзвичайно жахливо було те, що як тільки вона впадала у свій дивний, ніби летаргічний сон із тривожним диханням, вона скидала з себе квіти; а прокинувшись, знову притискала їх до себе. Це було не випадкове явище, оскільки протягом довгих нічних годин, які я провів, оберігаючи її сон, вона постійно то засинала, то прокидалася і щоразу повторювала ті самі рухи.
О шостій годині Ван Хелзінк змінив мене. Коли він побачив обличчя Люсі, він перелякано здригнувся і різко прошепотів: «Відкрийте штори, мені потрібне світло!» Потім він нахилився і, майже торкаючись Люсі, оглянув її. Зсунувши квіти і знявши шовкову хустку з шиї, він подивився і відсахнувся. Я теж нахилився і поглянув на шию; те, що я побачив, вразило й мене: рани на шиї абсолютно загоїлися.
Хвилин із п'ять Ван Хелзінк мовчки стояв і суворо дивився на неї, потім обернувся до мене і спокійно сказав:
— Вона вмирає. Тепер це триватиме недовго. Зауважте, матиме величезне значення, помре вона притомною чи уві сні. Розбудіть нашого нещасного друга, хай він прийде і подивиться на неї востаннє; він довіряв нам.
Я пішов до їдальні і розбудив Артура. Спершу він був як очманілий, але коли побачив промінь сонця, що пробрався крізь щілину у віконниці, то перелякався, що спізнився. Я запевнив його, що Люсі весь час спала, але натякнув, що ми з Ван Хелзінком боїмося, як би це не було її останнім сном. Він затулив обличчя руками, опустився на коліна і залишався в такому положенні декілька хвилин, молячись.
Коли ми увійшли до кімнати Люсі, я помітив, що Ван Хелзінк із властивою йому передбачливістю вирішив діяти просто і постарався обставити і влаштувати все якнайкраще. Він навіть причесав Люсі, і волосся її світлими пасмами лежало на подушці. Коли вона побачила Артура, то тихо прошепотіла:
— Артуре! О моя любове, я така рада, що ти прийшов.
Він нахилився, щоб поцілувати її, але Ван Хелзінк швидко відсмикував його назад.
— Ні, — прошепотів він йому на вухо, — не тепер! Візьміть її за руку, це заспокоїть її більше.
Артур
