На лезі клинка - Джо Аберкромбі

Клинок рвучко опустився. Вістря легко протяло шкіру та плоть і ввійшло аж по саме руків’я. Лезо вийшло з-під розписаної лівиці Фенріра, і з вістря закрапала кров. Його обличчя сіпнулось, але не більше, ніж зазвичай. Клинок огидно зарухався, коли він розігнув пальці і високо підняв лівицю, щоб усім було видно. Краплі крові рівномірно падали на підлогу Осередку лордів.

— Хто буде битися зі мною? — закричав Фенрір, і на його шиї випнулися здоровенні жили. Його голос було майже боляче чути.

Цілковита тиша. Спікер, який знаходився найближче до Страховидла і на той час уже стояв навколішки, зомлів і розпластався на підлозі.

Фенрір звернув свої витрішкуваті очі на найбільшого лицаря перед столом, який був на цілу голову нижчим за нього.

— Ти? — прошипів він.

Бідолаха човгнув по підлозі ногою і відступив назад, явно жалкуючи, що не народився карликом.

На підлозі під ліктем Фенріра розросталася калюжа темної крові.

— Ти? — гаркнув він до Федора дан Міда.

Молодик посірів і зацокав зубами, явно шкодуючи про свої кровні зв’язки.

Велетень стрельнув очима по блідих обличчях за високим столом. Джезалеві перейняло подих, коли погляд Фенріра зустрівся з його власним.

— Ти?

— Я б і не проти, але сьогодні по обіді в мене купа справ. Може, якось завтра?

Його голос звучав ніби чужий. Джезаль аж ніяк не збирався казати подібного. Але хіба це міг бути хтось інший? Слова упевнено злетіли з язика і попливли собі до позолоченого купола.

Подекуди пролунав сміх, із глибини зали хтось крикнув «Браво!», але очі Страховидла зоставалися прикутими до Джезаля. Він зачекав, поки шум стихне, а тоді скривив губи в огидній посмішці.

— Завтра то й завтра, — прошепотів він.

У Джезаля раптом різко закрутило у животі. Серйозність ситуації звалилася на нього, немовби гора каміння. Він буде битися з оцим?

— Ні. — Це вигукнув лорд-камерґер. Він досі виглядав блідим, але його голос почав відновлювати свою владність. Джезаль, зібравши волю в кулак, мужньо боровся за контроль над своїм шлунком. — Ні! — гаркнув Хофф ще раз. — Не буде тут ніякого двобою! Нам з вами нема чого вирішувати! Енґлія — частина Союзу, згідно із древнім законом!

Ґансул Білоокий видав тихий смішок.

— Древній закон? Енґлія — частина Півночі. Двісті років тому там спокійно жили північани. Але вам захотілося заліза, тож ви перетнули море, всіх їх перерізали і відібрали їхню землю! Мабуть, ви маєте на увазі той древній закон, за яким сильні можуть брати у слабких все, що захочуть?

Він примружився.

— В нас теж є такий закон!

Фенрір Страховидло висмикнув ніж зі своєї руки. На плитки впали кілька останніх крапель крові, але на цьому все скінчилось. На татуйованій шкірі не залишилося навіть сліду від рани. Ніж брязнув об плитки і залишився лежати біля його ніг серед калюжі крові. Фенрір востаннє стрільнув на присутніх своїми банькатими, скаженими очима, а тоді розвернувся і рушив проходом. Лорди і повірені відсахувались, коли він проходив повз них.

Ґансул Білоокий низько вклонився.

— Гадаю, прийде час, коли ви пошкодуєте, що не прийняли нашу пропозицію чи подарунок. Ми вас повідомимо, — тихо мовив він, а тоді показав лорд-камерґеру три пальці. — Коли прийде час, ми пошлемо вам три знаки.

— Можете послати хоч три сотні знаків, — гримнув Хофф, — але цирк закінчився!

Ґансул Білоокий чемно кивнув.

— Ми вас повідомимо, — повторивши це, він розвернувся і вийшов услід за Фенріром Страховидлом з Осередку лордів. За ним замкнулись величезні двері. Найближчий клерк мляво нашкрябав на папері:

«Ми вас повідомимо».

Федор дан Мід повернувся до лорд-камерґера. Він міцно зціпив зуби, а його симпатичні риси викривилися від люті.

— Це і є гарні новини, які я маю передати батькові? — закричав він.

Відкрита Рада вибухнула. Ревіння, крики, лайка в бік усіх і кожного, одне слово, неуявний гармидер.

Хофф скочив на ноги, перекинувши стілець, і взявся щось гнівно доводити, але навіть його голос потонув у цьому бедламі. Розлючений Мід розвернувся і вилетів із зали. Інші посланці з Енґлії похмуро підвелися і попрямували вслід за сином свого лорд-губернатора. Синій від люті Хофф провів їх поглядом, пошепки лаючись.

Джезаль побачив, як король повільно забрав руку від лиця і нахилився до лорд-камерґера.

— А коли прийдуть північани? — прошепотів він.

Король півночі

Лоґен дихав на повні груди, тішачись тим, як вітерець незвично холодить свіжоголене підборіддя, і насолоджувався краєвидом.

Погідний день лише починався. Світанковий туман майже розсіявся, а з балкона у кімнаті Лоґена, що містилася в одній із височенних веж бібліотеки, було видно на багато миль довкола. Перед ним розкинулася широка долина, у якій вирізнялись декілька нашарувань. Зверху — сіре небо з білими, пухнастими хмарками. Нижче простягався нерівний ряд чорних стрімчаків, що оточували озеро, за якими ледь вгадувалися схожі на коричневу тінь інші гори. Далі виднілися темно-зелені лісисті схили, а за ними тонке, звивисте пасмо сірої прибережної гальки. Усе це відбивалося у тихій, дзеркальній гладіні озера — іншому, похмурому, перевернутому світі.

Лоґен поглянув на свої руки, розчепіривши пальці на потертому камені парапету. Під його потрісканими нігтями не було ні бруду, ні засохлої крові. Руки виглядали блідими, гладкими, блідо-рожевими, дивними. Навіть порізи і подряпини на суглобах пальців майже загоїлись. Лоґен так довго не знав чистоти, що вже й забув, що це таке. Новий одяг здавався йому шорстким, позбавленим звичного нашарування бруду, жиру і засохлого поту.

Споглядаючи тихе озеро, вимитий і нагодований, Лоґен почувався зовсім іншою людиною. На мить він замислився, що може вийти з цього нового Лоґена, але його погляд наткнувся на голий камінь парапету на місці втраченого пальця. Є рани, які не загоюються. Він досі був Дев’ятипалим, Кривавою Дев’яткою, і залишиться таким назавжди. Якщо не втратить більше пальців. Але як би там не було, а пахнути він став краще.

— Гарно спали, майстре Дев’ятипалий?

У дверях стояв, дивлячись на балкон, Веллс.

— Як немовля.

Лоґен не зважився сказати старому слузі, що спав під відкритим небом. Першої ночі він спробував спати на ліжку, але лише крутився і вертівся, не в змозі змиритися з незвичним комфортом матрацу і незнайомим теплом ковдри. Потім він спробував перебратись на підлогу. Стало краще, але повітря все одно здавалося важким, задушливим, затхлим. Стеля нависала над ним, і йому здавалось, що вона опускається все нижче і нижче, загрожуючи розчавити його своєю камінною ваготою. І тільки коли він, загорнувшись у старий плащ, примостився на твердому плитняку балкону, під самими хмарами і зорями,