Дитя песиголовців - Володимир Костянтинович Пузій
Ну, сказав внутрішній голос, ясно про що. Віднедавна наша Марта тільки про одне й…
Вона протяжно зітхнула й порадила самій собі стулити пельку.
— Ти як? — тихо спитала Еліза. — Витримаєш?
Марта ледве не відповіла (витримаю, чого б мені не витримати; що ж ви усі сьогодні наче зговорилися? — я не маленька і не дитина вже!..) — а потім здогадалася, що Еліза запитує не в неї.
— Маю, — сказав батько. — Я дав їм слово.
Весь вечір він переважно мовчав — от від самої зупинки. Але ж Марта приїхала трохи пізніше і бачила, як Еліза з батьком про щось говорили. Точніше, говорила Еліза, батько стояв і слухав… чи навіть не слухав, по ньому було не зрозуміти. А потім, коли Марта вирішила, що вже геть незручно (не підглядати, а настільки запізнюватися), батько перервав мачуху. Він відповідав спокійно й розмірено, з легкою посмішкою на губах. І якби Марта не бачила виразу на обличчі Елізи — вирішила б, що вони обговорюють якісь приємні дрібнички зі свого минулого.
— Ми можемо тобі чимось допомогти? — спитала Еліза. На шкільному подвір’ї було тихо, тільки спалахували та гасли вогники курців на ґанку та шурхотів сухим листям вітер. Здалеку, за будинками, скреготіла, спустошуючи баки, сміттєвозка.
— Ви вже допомагаєте, — спокійно відповів батько. Він ворухнув рукою, в якій тримав пакет із гостинцями.
— Я мала на увазі…
Вона обірвала себе, кивнула родині, що проходила повз них, — одній із тих, які Марта майже не знала. Доброзичлива матуся у відповідь розкланялася, пацан років дванадцяти зиркнув чванькувато й зневажливо. Їх батько зробив був крок до батька Марти, явно збираючись обняти, та побачив його обличчя, впізнав-здогадався, затнувся, в останню мить примудрився просто простягнути руку.
Батько Марти потиснув її і сказав:
— Привіт, Ктире.
— Привіт, Капелане. — (Марта майже із задоволенням спостерігала, як сповзає з фізіономії пацана вся його чванькуватість. Та й батько його виглядав добряче розгубленим). — Я… чув про тебе. Молодець, що повернувся, Капелане.
Він помовчав, вочевидь чекаючи на відповідь, хоч якусь. Не дочекався, кивнув, прокашлявся:
— Радий тебе бачити, Капелане. Розумію… вам зараз непросто. Якщо буде потрібна допомога… просто знай: ти можеш на мене розраховувати.
— Дякую, — сказав батько. — Знатиму.
Ніякове мовчання затягнулося, і цієї миті з ґанку знайомий голос вигукнув:
— Ну нарешті! Ктире, Капелане, давайте на борт, тільки на вас і чекаємо!
Звісно, це був Елоїз Гіппель на прізвисько Брехло: сьогодні весь при параді, у шикарному, франтовому костюмі та з Андварі другого ступеня на лацкані.
— Пані Деліє… Елізо… Марто… — Він акуратно брав у руку долоню кожної, губами торкався повітря над їхніми пальцями. Потиснув руку похмурому пацанові: — Зебастіане, як ти виріс! Прошу, прошу!.. Все вже готово, чекали тільки на вас. Нумо, хлопці, досить диміти, починаємо!..
Троє постатей поряд із ним пригасили недопалки, вийшли з тіні на світло. Один рухався з дивною, майже хворобливою грацією, яка чомусь завжди нагадувала Марті про богомолів. Світловолосий, з темними окулярами на пів-обличчя, він був у своєму незмінному камуфляжі. Товариші називали його Спрутом, це був такий жарт для вузького кола, причому в перші роки він здавався Марті жорстоким — враховуючи, що лівий, заправлений за пояс рукав куртки в Спрута був порожнім. Тільки потім — спостерігаючи на Днях пам’яті за тим, як вони всі поводяться один з одним, — Марта зрозуміла, що справа аж ніяк не в жорстокості. Просто звичайнісінький хлопчачий гумор, який навіть із віком не минає; нормальним людям не зрозуміти.
Спрут кивнув їм усім, підійшов до батька, вони міцно обнялися, потім він потиснув руку Ктирові. Марта на них толком і не дивилася. Не спускала очей з двох інших.
З кремезного бороданя років під п’ятдесят і його напарника — високого, широкоплечого, з неймовірно ясним, чистим поглядом. Вона пам’ятала їх — і не пам’ятала. На жодному з Днів пам’яті Марта досі їх не бачила, але тепер їй здавалося: вони завжди були там, жодного року не пропускали. Це було так дивно: два спогади, які сходилися, накладалися один на інший. Зросталися один із іншим.
— Грибе, Махорко. — Батько кивнув їм, але не обійняв, навіть руки не потис. І Ктир теж, він узагалі зробив вигляд, наче їх не помітив.
Кремезний і високий рушили слідом за Гіппелем і пані Делією, Брехло говорив без угаву, час від часу змахував руками, сам же сміявся над своїми жартами. Марта з Елізою і батьком йшла в самому хвості, але і звідти виразно відчувала запах — той давній, знайомий запах зі снів. Запах пилу, в який впліталися, просочувалися інші нотки.
Гострі прянощі. Просякнута потом бавовнянка. Мед, який витік із розбитого глечика. Дим спалених сіл. Кров.
Потім вони нарешті опинился в їдальні, і на Марту навалилися інші запахи, і світло, і голосні вигуки, і сміх, — і вона з полегшенням зрозуміла, наскільки ж сильно чекала цієї миті. Все-таки, як не крути, Дні пам’яті з року в рік давали їй відчуття надійності. Відчуття того, що якщо до їхньої сім’ї прийде справжня біда, є ті, хто завжди допоможе.
Їх миттю захопили в полон, Марту й Елізу підхопила під руки Франциска Гіппель: добре, що прийшли, ми вже зачекалися, ану, Раймонде, зачекай, що це тут у тебе в пакунку, ох, Елізо, невже твій фірмовий салат, о, і пиріг, як пахне, просто божественно!..
Батька, як завжди, повели до столу ветеранів, він пішов, навіть не озирнувся. Там його всадовили скраю, разом із Грибом та Махоркою, над їхніми головами висів минулорічний транспарант «Вітаємо, рідна школо!» і поряд дошка пошани — «Найкращі учні школи». Марта раніше дивувалася, чому на дошці із найкращими учнями висять переважно учениці, а тепер їй різонуло інше: батько та його побратими поряд зі світлинами її однокласників.
Ах, Елізо, цвірінькала тим часом пані Франциска, ти не уявляєш, скільки було клопоту, часи сама знаєш які, ця їхня наче необов’язкова, рекомендована комендантська година, ці їхні патрулі, яке паскудство, нам довелося стількох оббігати, ніхто не хоче брати на себе відповідальність, а День, сама знаєш, раніше опівночі не закінчується, такий, ха-ха, парадокс, ну, нічого, все якось залагодили, а от скажи мені, будь ласка…
Пані Франциска якщо чим і нагадувала свого чоловіка, то це талантом вловити настрій моменту. І, наприклад,
