На лезі клинка - Джо Аберкромбі

— Я ще трохи не в формі, — промимрив Кей, кволо усміхнувшись.

— Ти виглядаєш значно краще, ніж за нашої останньої зустрічі.

— Ти теж. Бачу, позбувся бороди і запаху. Ще би трохи менше шрамів, і виглядав би майже по-людськи.

Лоґен показав свої руки.

— Що-що, а по-людськи — навряд.

Веллс вийшов на яскраве ранкове світло. В руках у нього був моток тканини і ніж.

— Дозволите оглянути вашу руку, майстре Дев'ятипалий?

Лоґен майже забув про поріз. Кров крізь пов'язку вже не проступала, і коли учень її розмотав, то побачив на руці лише довгий, червоно-коричневий струп, що тягнувся від зап'ястя аж до ліктя, а навколо нього рожевіла новенька шкіра. Рана більше не боліла, тільки свербіла. Вона перетинала два інші, старіші шрами. Один, зубчастий і сірий, біля зап'ястя, він, здається, заробив у двобої з Тридубом багато років тому. Лоґен скривився, коли згадав, як тоді вони відгамселили один одного. Другого, блідішого шраму, що знаходився трохи вище, він не пам'ятав. Хтозна, звідки він взявся.

Веллс нахилився, оглядаючи шкіру навколо рани, а Кей уважно дивився з-за його плеча.

— Рана гоїться, як треба. Ваші рани швидко загоюються.

— У мене багато практики.

Веллс поглянув на обличчя Лоґена — поріз на його лобі теж змінився рожевою смужкою.

— Я бачу. Мабуть, безглуздо рекомендувати вам уникати у майбутньому гострих предметів?

Лоґен розсміявся.

— Віриш чи ні, але я завжди намагався уникати їх у минулому. Проте попри всі мої намагання, вони, схоже, самі мене знаходять.

— Що ж, — сказав старий слуга, відрізаючи шматок свіжої тканини й обережно перев'язуючи нею Лоґенове передпліччя, — сподіваюся, що це твоя остання перев'язка.

— Я теж, — відповів Лоґен, розминаючи пальці. — Я теж.

Однак він сумнівався в цих словах.

— Скоро буде готовий сніданок, — мовив Веллс, залишивши їх двох наодинці.

Якусь мить вони стояли мовчки, але нараз із долини війнуло холодом. Кей затремтів і щільніше загорнувся в ковдру.

— Там... біля озера. Ти ж міг покинути мене. Я б і сам покинув.

Лоґен насупився. Був час, коли він би так і зробив, навіть не повівши бровою, але все змінюється.

— У свій час я покинув багато людей. Гадаю, мені остогидло почуватись винним.

Учень стиснув губи і задивився на долину, ліси, далекі гори.

— Я до цього не бачив, як убивають людей.

— Тобі пощастило.

— Виходить, ти бачив багато смертей?

Лоґен поморщився. За молодих років він би з радістю відповів на це питання. Він би вихвалявся, чванився, перелічував усі бої, у яких брав участь, усіх іменитих воїнів, яких убив. Лоґен не міг сказати, коли саме згасла його гординя. Це відбулося поступово. Коли війни стали кривавішими, коли цілі змінились на виправдання, коли друзі один за одним возз'єдналися із землею. Лоґен почухав своє вухо і намацав там велику зарубину, яку давним-давно залишив меч Тул Дуру. Він міг промовчати. Але чомусь відчув, що треба бути чесним.

— Я воював у трьох кампаніях, — почав він, — у семи генеральних боях. У незліченних набігах, зіткненнях і не в одній відчайдушній обороні, а також у кривавих боях будь-якого штибу. Я воював і в заметіль, і під час буревіїв, і посеред ночі. Я воював усе своє життя з тим чи іншим ворогом, з тим чи іншим другом. Таким було моє життя. Я бачив, як людей вбивали за слово, за погляд, за просто так. Якось мене хотіла заколоти жінка за вбивство її чоловіка, і я кинув цю жінку в колодязь. І це ще не найгірший з моїх вчинків. Життя для мене було не ціннішим від жменьки болота. Ба, навіть менше. Я бився у десяти поєдинках, і з усіх вийшов переможцем, але я воював не на тому боці і зовсім не за те, що треба. Я був безжальним, жорстоким, а інколи і боягузливим. Я вбивав людей ударом ножа у спину, спалював, топив, давив каменюками. Вбивав сонних, беззбройних, вбивав утікачів. Я і сам не раз втікав. Я всцикався від страху. Я благав залишити мене в живих. Мене ранили, часто і сильно, і я кричав і плакав, наче дитя, в якого матір відібрала цицьку. Я не сумніваюся, що світ був би кращим, якби мене давно вбили, але цього чомусь не сталося, і я навіть не здогадуюся, чому.

Він поглянув на свої руки, рожеві і чисті на тлі каменю.

— Небагато знайдеться людей, у яких на руках більше крові, ніж на моїх. Я, наприклад, таких узагалі не знаю. Кривава Дев'ятка — так звуть мене вороги. Їх у мене вдосталь. Ворогів постійно більшає, а друзів — меншає. Від крові тільки більшає свіжої крові. Кров переслідує мене, мовби тінь, і я не здатен її позбутися. Та й не повинен. Я заробив її. Заслужив. Віднайшов. Така моя кара.

Промова скінчилась. Лоґен важко, хрипко зітхнув і задивився на озеро. Він не наважувався поглянути на свого співрозмовника, не бажав бачити виразу його обличчя. Кому б хотілося дізнатись, що його товариш — Кривава Дев'ятка? Чоловік, який викосив більше людей, ніж чума, чоловік, котрий не знав жалю. Хіба вони могли залишатись друзями, коли їх розділяли гора трупів і море крові?

Аж тут Лоґен відчув, як Кей плескає його по плечу.

— Ну, що є, те є, — сказав він, усміхаючись від вуха до вуха, — але ти мене врятував, за що я неабияк вдячний!

— Цього року я врятував одного, а вбив лише чотирьох. Я наче знову народився.

Вони обидва розсміялись, і їм було добре.

— О, Малакусе, я бачу, ти знову з нами.

Вони обернулися — Кей зачепився за ковдру і здалося, наче зблід. У дверях стояв Перший з-поміж магів, одягнений у довгу білу сорочку із засуканими по лікті рукавами. Лоґенові він усе одно більше нагадував м'ясника, ніж чаклуна.

— Майстре Баяз... е-е... Я саме збирався вас відвідати, — промимрив Кей.

— Справді? Як тоді добре, що я сам прийшов до тебе! — Маг вийшов на балкон. — Мені здається, що людина, яка здатна балакати, сміятись і виходити на вулицю, безумовно, здатна читати, вчитись і збагачувати свої мізерні знання. Що ти