ЖАРТ. Із життя психів - Тетяна Винокурова-Садіченко
- Здається, знаю, - обережно відповідаю Янголові.
- Значить, ти вже Бог?
- Можливо, - кажу ще обережніше.
- А для чого в нас існує Бог? - питає він.
- Щоби творити?
- То вперед, - він киває на стіну, маючи на увазі кімнату й шафу в ній, - можливо, зараз ти вже готова.
- Я боюся, - признаюся я, - а якщо станеться щось лихе?
- Вовків боятися… - починає він.
- … все одно два рази бігати, - закінчую я і вклоняюся, як Чонг. Ми сміємося.
Потім він ненадовго замислюється.
- Чому боїшся? - питає він.
- Пам’ятаєш, що минулого разу наробила?
- Тоді ти ще не була готова…
- До чого?
- До Нього, до Неї: до Бога, до Творчості.
- А тепер готова?
- Спробуй, - спалахує він посмішкою, завжди такою раптовою й такою бажаною, - дізнаєшся.
- Я боюся… А якщо збудеться? Якщо від цього комусь, нехай у моєму власному світі, але комусь живому й справжньому стане зле?
Він замислюється. Я вже знаю, зараз він щось запропонує. Може, саме те, що так довго я шукаю.
Василь Анатолійович (3)
Він стояв на порозі й дивився, як Милка з п’ятнадцятої прощається з Дмитром. Китаєць від хлопця нарешті відчепився, кудись просто зник. Пройшовши всі тести, Дмитро тепер офіційно був нормальною людиною й міг іти. Милка прощалася з ним, та була певна, що це прощання ненадовго. Вона вже потроху приходила до тями. Мабуть, завдяки тому рукописові, який нещодавно надійшов їй поштою.
- Це від Янгола! - зраділа вона тоді, і знову почала писати.
Це було дуже важливо. Так вона усувала причину хвороби. Тож невдовзі повинні були зникнути і наслідки. Тепер вона охоче спілкувалася з лікарем. І він розумів, чому дівчина мовчала раніше. Вона хотіла подолати хворобу не з чиєюсь допомогою, вона хотіла зробити це самостійно. І робила це зараз, і в неї виходило. А Василь Анатолійович постійно був десь поруч, щоб у крайньому разі підтримати, підхопити, щоби знову не зірвалася. Та крайнього разу поки що не передбачалося. Людмила була розумниця, навіть давала лікареві дещо прочитати, і йому це дуже подобалося. Він був певен, що з неї буде гарна письменниця, нехай-но вона вийде з лікарні.
Дмитрові теж надіслали пакунок. Теж Янгол. Та він виявився вже непотрібним. Янгол знав про це, та не міг не виконати своєї обіцянки. Янголи завжди виконують свої обіцянки.
Потроху все ставало на свої місця. З лікарні йшли найважчі, ті, які, здавалося, ніколи не вилікуються. Василь Анатолійович ще раз позирнув на Дмитра і Милу та пішов до свого кабінету. Потрібно було працювати. На нього чекали легші випадки, але вони так само потребували допомоги. З тими впорався Янгол, а це вже була робота для людини, для лікаря. Робота, яку він любив, робота, яка була такою потрібною.
Епілог
Коханий уважно дивиться на мене, наливає ще вина. Ми випиваємо.
- А ти напиши про те, що вже було, - раптом пропонує він.
- Автобіографію? - усміхаючись, запитаю я.
- Ну… Не зовсім. Зроби з цього художній твір. Прикрась. Народ полюбляє прикраси.
- Як, наприклад?
- Напиши, що ти не просто дівчина, а дуже розумна дівчина… Або відьма… Або просто таке собі цікаве руде дівчисько…
- Чому це одразу руде? - ображаюсь я.
- А люблю я рудих, - хитро усміхається він. Отримує легенького стусана.
- А ти? - питаю я. - Ти, може, будеш негром? І обов’язково психом.
- Негром я не буду! Я буду янголом! - сміючись, виголошує він.
- Теж мені янгол, - відмахуюся я. Проте щось уже тихесенько починає закручуватись у голові.
- Добре, - погоджуюся раптом, - будеш янголом.
Він здивовано піднімає брови. Питає:
- Але? - він знає, що той жарт про мої руді коси так йому не минеться, що є якесь «але».
- Але янголом-психом! - весело оголошую я вирок.
- І ти тоді будеш психом. Шизофренічкою. Нехай друга «ти» теж сидить у лікарні. Щоб мені сумно не було.
Сміємося.
- А твого вчителя, що постійно до тебе залицявся, зробимо Вчителем, - він пише пальцем у повітрі останнє слово, вирізняючи велику «В». Я зі сміхом погоджуюся. Так-так, і матуся моя не буде самотньою. Зробимо їй такого собі кавалера… Коханий ще щось каже, та я його не слухаю. Часом, коли на мене находить, його можна не слухати, він усе розуміє і не ображається.
Я біжу до кімнати, відчиняю скриньку. Знайшовши чистий листок, виводжу першу фразу: «Інка мила посуд і міркувала над черговим питанням світової ваги».
Київ
Осінь - зима, 2003 - 2004
This file was created with BookDesigner program [email protected] 11.12.2008
Оглавление Монологічний діалог із дзеркалом (1) Інка (1) Янгол (1) Інка (2) Янгол (2) Інка (3) Янгол (3) Інка (4) Василь Анатолійович (1)
