ЖАРТ. Із життя психів - Тетяна Винокурова-Садіченко

- Ти правий, Богдане, - сказала вона маленькому нещастю, - правий лише в одному: потрібно трішечки злості й іронії. Я не знищуватиму тебе, бо не знаю, у що ти можеш перевтілитися наступного разу. Ти таким ось і залишишся, чимось малим і дуже писклявим. Правда ж, смішно?

Він усе меншав і меншав, аж поки його не стало ні видно, ані чутно. Інка сподівалася, що існує найменша грань його зменшення. Бо якщо ні, то це триватиме нескінченно і може дійти до якісного стрибка, збільшення. Вона крутнула головою, відганяючи ці думки. Зубами відірвала шматочок скотчу. Буркнула: «На цій мажорній ноті і завершимо нашу програму»… Потім навалилось відчуття втоми й порожнечі. Це відчуття з’явилося після того, як заклеїла дзеркало, та як вона це робила, Інка не пам’ятала. У пам’яті лишився тільки головний біль, страшенне відчуття втоми й сірий туман навколо. Смутно згадувалися голоси:

- … ось цей пласт?

- Нарешті!

- … за спиною… раптом спалахнули… крила

- … це дуже важке Слово

- Яке слово?

- Те, що було спочатку, те, що дано лише обраним…

- … саме його не вистачає…

Одначе та самотність, що прийшла потім, затопила всі спогади й відчуття. Важко залишатися в нормі після того, як перед тобою були грані, а потім ти повернулася до свого обмеженого існування, власноруч виконала вирок… Всесвіт, за якого боролася, зробився порожнім і непотрібним, зорі виявилися простими золотими цвяшками. Щось клацнуло і зламалося зсередини. Інка безпорадно огледілася. Нічого, нікого. Зник Грем, зник Сфінкс, і не тільки створена нею істота, а навіть звичайнісіньке руде кошеня на ім’я Сфінкс. Інка несамохіть узяла цигарки й повільно попрямувала надвір. Вилізла на дах гаража, закурила.

Треба триматися, дитино. Триматися… На останній орбіті… Електрони обертаються навколо ядра, ми - навколо Сонця. Чому все таке заплутане? Так не повинно бути. Хай там що створило цей світ, а краще б воно створило його простішим. Що більше пізнаєш, то більше плутаєшся, губишся. Мабуть, він, світ, і є простішим. Просто ми не розуміємо чогось. Цього самого, найпростішого, того, з чого треба було починати, не бачимо. Що ж тепер робити? І навіщо тепер щось робити? Заради пам’яті татуся? Пам’ять має здатність дуже швидко згасати, сіріти, облуплюватися. От уже зараз вона не пам’ятає нічого, крім його бороди й лагідності. Треба робити хоч щось заради себе, обов’язково сказав би Богдан. Та що означає заради себе? Заради фізичної та духовної втіхи? Що ж, можна поплавати в басейні, зайнятися сексом, прочитати гарну книгу. Та хіба цим можна жити? Хіба це є сутність? Раптом Інка вирішила поплакати. Вона плакала дуже рідко і лише в тих випадах, коли вирішувала, що це потрібно в даний момент. Вона завжди контролювала як не емоції, то хоча б їхні вияви. До речі, колись теж пишалася цим: її розум бере гору над емоціями. Дурна, дурнесенька дитина. Навіщо розум? Навіщо пізнання? От-от, забагато запитань. І всі тонуть у величезній порожнечі, яка її раптом охопила. Забагато відчаю. Сльози - звичайна захисна реакція. І от вони потихеньку потекли по щоках, добре-добре, тепер ні про що не думати, крім того, яке ж воно нещасне, це руде дівчисько. Виплачеться - та й поверне собі здатність мислити. Виявляється, сльози були навіть потрібніші, ніж їй здавалося. Вони полилися таким потоком, що обов’язково затопили б гараж, якби їх раптом не зупинили.

- Гей! - обережно покликав хтось іззаду. Інка обернулася, здивовано кліпнула очима. Незнайомець стояв поруч, дуже серйозно дивився на неї. Зустрівшись поглядом, коротко посміхнувся. Він був немов зітканий із якогось ледве помітного сяйва, з легких, змазаних спалахів. Інка посміхнулася у відповідь. Він простягнув щось у долонях. То було маленьке руде кошеня. Її кошеня. Вона обережно прийняла подарунок, задивилася на нього. Кошеня теж зацікавлено глянуло на хазяйку, замуркотіло. Вона підвела очі на незнайомця.

- Ти - янгол? - здогадалася вона.

Коли довго перебуваєш на землі, не підіймаючись у повітря, летіти попервах трохи незручно. Якось дивно. Відчуваєш навіть легку провину за дозволену раптом свободу. І водночас єднання зі своїм світом, якого вже встиг забути, бо жив лише в малесенькій, відокремленій його частинці. Поступово всередині зароджується радість, переходить у відчуття безмежного щастя, такого, що хочеться кричати. Проте не кричиш, тримаєш усе в собі, лише трохи прискорюється твій рух, мерехтіння зірок-прикрас, серед яких затесалося й Сонце, мерехтіння душ навколо. Щасливих і не дуже, втомлених, злих, добрих, веселих, сумних… Зірки-душі блимають навколо дедалі швидше. Нарешті, зливаються в одну замкнену навколо тебе лінію, в одну по вінця наповнену нескінченність. І ти - в ній, природна її частина, що так довго існувала десь на узбіччі, що зрозуміла, наскільки важко і порожньо бути сотою, тисячною часткою цієї нескінченності, самого себе. І настає мить супокою, мить найвищої втіхи простим спокоєм, простотою Всесвіту, розумінням.

А потім знову летиш. Летиш, бо мусиш поділитися своїм щастям. Принести комусь шматочок цього щастя, аби знову було що набувати під час польоту. Повільніше, ще повільніше. І знову бачиш нескінченність, переділену на частки. До речі, якщо поділити нескінченність на N, то вийде N нескінченностей. Треба обов’язково сказати це людині, своїй людині, з якою зараз збираєшся ділитися, яка чекає на тебе, хоча сама ще цього не знає.

Янгол зайшов у круте піке, швидко пірнув під хмари. Перевернувся сторч головою. Це був не ритуал, це був звичайний людський прояв радощів. Часом янголи можуть собі це дозволити. Коли їх ніхто не бачить. Але тільки часом, бо що вдієш - імідж. Він повернувся до тями після чергової мертвої петлі, посерйознішав. Під ним був звичайний тихий маленький двір, у дворі стояв гараж. На його даху плакала маленька руда дівчинка. Щось знайоме, навіть рідне відчув Янгол у ній. Він знав це відчуття. Воно з’являється в янголів, коли вони знаходять Свою, саме ту, людину. Янгол обережно опустився на дах за її спиною. Тихо покликав:

- Гей! - і простягнув їй кошеня.

- Ти - янгол? -