ЖАРТ. Із життя психів - Тетяна Винокурова-Садіченко

Здається, у хлопця налагодився контакт із Дмитром-параноїком. Дмитро, до речі, теж тяжкий випадок. Вигадав собі китайця і тікає від нього. Василь Анатолійович дуже довго копирсався в ньому: минуле, страхи, сподівання… І нічого. Нічого, що було б хоч якось пов’язане з китайцями, нічого, що взагалі могло би викликати таку параною. І теж два роки…

Ага, сказав він сам собі, які схожі випадки. Чи не можуть вони бути якимось чином пов’язані? Раптова ідея майнула в голові. Такого Василь Анатолійович іще не робив, але сподівався, що подібне хоч якось зрушить справу з місця. Так… хто там ще? Ага, Людмила з п’ятнадцятої теж належить до їхньої гоп-компанії. Ні, з цією все ясно, невдалий початок творчого шляху, затяжна депресія і, нарешті, шизофренія. Проте лікуватися вона не хоче. З ним, лікарем, спілкуватися або взагалі відмовляється, або ж говорить односкладовими реченнями: «так», «ні», «не знаю». А з Янголом і Дмитром навіть дуже охоче розмовляє. І здається, потай закохана у Дмитра. Все? Здається, все. Зібрати всіх утрьох і одним махом… Навряд чи щось вийде, та спробувати варто…

Вона прокинулася рано. Цікаво, чому всі кажуть, що голова болить із перепою? У неї не боліла. Лише трішечки паморочилася, та й то, мабуть, через клятий струс. Сфінкс був поруч, він цілеспрямовано шматував килим своїми величезними кігтями.

- Привіт, - сказала йому Інка.

- Привіт, - відповів Сфінкс.

- Як справи? - спитала Інка.

- Добре, - відповів Сфінкс.

Щось потепліло всередині. Навчилося, воно навчилося! Тепер вона розуміла Бориса Едуардовича. Так ось у чому кайф бути вчителем! Ось коли зазнаєш утіхи, відчуваєш, що день марно не минув.

- Молодець, Сфінксе.

- Що таке «молодець»? - одразу ж підняло мордочку створіння. Й Інці довелося ще з півгодини проводити навчання. Її увагу відвернуло якесь шарудіння з шафи. Вона здивовано поглянула на неї, потім - на Сфінкса, немов шукаючи у нього підтримки. Встала, обережно, мало не навшпиньках підійшла до шафи, рвонула на себе двері. Перед її очима матеріалізувалося маленьке створіння з величезними вухами й зубами. Так і є - Гремлін. Єдине, що вийшло саме так, як вона його й уявляла. Гремлін уважно глянув на Інку, розігнався і плигнув на люстру. Люстра обірвалася і з гуркотом гепнула додолу. Гремлін з утіхою заходився доламувати її.

- Інко! - гукнула з вітальні мама. - У тебе все гаразд?

- Е… Відносно, - відповіла Інка.

Гремлін знай гриз і ламав. Кроки з коридору - мама йде до Інчиної кімнати.

- Геть, тварюко! - просичала Інка і легенько стусонула Гремліна.

Той загикав, клацнув зубами, проте плигнув до шафи.

- Що означає «тварюко»? - спитав Сфінкс. Інка втомлено закрила очі.

- Інно, що тут трапилося? - мама стояла на порозі, склавши руки на грудях і тупаючи ногою. Така поза означала: ох, зараз комусь перепаде!

- Впала люстра, - пояснила Інка мамі.

- Отак сама взяла і впала?

- Ну… можна і так сказати, - знизала плечима Інка.

- Це дуже, дуже погано, Інно, - серйозно подивилася на неї мама. - Я дуже, дуже не люблю, коли падають люстри. Прибирай, поговоримо потім.

Це був початок чергового переходу до нової ланки Інчиного життя. Тепер жити стало не сум-но, зовсім не сумно. Сумувати було просто ніколи. У неї тепер були Сфінкс, якого треба вчити, і Грем, за яким треба пильнувати. Розмовляти ще не було з ким, але тепер це й не знадобилося б. Вона просто не встигла би ні з ким розмовляти.

Була з Грема і користь. Як не дивно, але він потроху піддавався дресируванню. Й Інка, нарешті, навчилася нацьковувати створіння на Ерастовича, точніше, на його речі. Проте інколи Грем не стримувався. Він вже перегриз половину її взуття й порвав майже всі ремінці. Нарешті Інка звільнила від речей шафу, а Грема в ній почала замикати на ключ. Так було спокійніше.

Що стосується Сфінкса, то він і мертвого міг би вивести з себе. Він був настільки допитливим, що від його запитань не можна було відбитися.

В усій цій ситуації тішило тільки одне: все ж таки здихалася Чонга. Часом, правда, прокидалася совість. Комусь це нещастя звалилося на голову, і винна в цім була Інка. Та вони з Богданом швиденько ставили совість на місце - удвох це легко було зробити.

Богдан постійно з’являвся поруч. Був таким же веселим і поблажливим. Проте щось тихесенько гризло її зсередини. Щось у цьому Богданові було не так. Цього маленького гризького черв’ячка Інка придушувала самостійно - Богдан про нього не знав.

Мама з Ерастовичем після випадку з вином постійно сварилися. Це означало одне з двох: або ж вони одружаться, або розійдуться. Інці подобався, звісно ж, другий варіант, та вона почала замислюватися над тим, як буде мамі, коли вона залишиться сама. Інка вже знала, що таке самотність. Вона була відірвана від свого Всесвіту й самотня без нього. А, може, Ерастович для мами - такий же Всесвіт. Зараз Інка була надто зайнята, щоби бути самотньою. А от мама навряд чи створить собі таких ось проблемних істот.

Наслідки струсу вже минулися, та поновити заняття ніяк не виходило. Завтра, обіцяла вона собі щодня, зроблю це завтра.

Аж ось у новому періоді її життя нарешті настала година істини: мама виганяла Ерастовича. Інка зосереджено допомагала, викидаючи його шкарпетки з балкону. Ерастович був чоловіком економним, тому ловив їх знизу.

- Так його, так! - веселився невидимий Богдан. Гремлін, схоже, теж бажав узяти участь у грандіознім розборі, бо намагався висадити зсередини двері шафи. На щастя, мама була настільки зайнята ділом,