ЖАРТ. Із життя психів - Тетяна Винокурова-Садіченко
- Так йому і треба! - кричали перші.
- Ну, що ви? - вмовляли інші. - Дорослі ж люди. Треба сісти, спокійно побалакати…
- Нема чого обговорювати! - верещали треті. - Він наліво, падлюка, ходив!
Бабусі на лавочці пороззявляли роти, ловили факти для майбутніх пліток і нічого не кричали. Спробуйте щось покричати із роззявленим ротом.
Зрештою, все було закінчено. Мама гукнула навздогін:
- І більше на очі не з’являйся! Побачу - вб’ю!
Отакою мама подобалася Інці понад усе. Зараз вона і справді скидалася на відьму, на гарну, розлючену відьму. Люта, зі скуйовдженими рудими кісьми і палаючими зеленими очима. Ух! Вогонь, а не жінка.
Увечері мама заспокоїлася, стала все тою ж лагідною і тихою мамою. Настільки стандартною, що Інка аж здивувалася, коли мама запропонувала їй випити пляшку вина.
- Вино гарне. - Мама підморгнула. - Не все ж я цьому зрадникові віддала. Трохи порідшала його колекція.
Сіли за стіл, випили. Це було мамине свято, маленьке власне свято. Яскраво сяяли її очі, які вже прибрали свого звичного сірого кольору, й від цього Інці ставало легко і спокійно. Навіть Грем замовк. Інка вкинула у шафу свій старий годинник, і звірюка зайнялася ним.
Мама говорила, а Інка робила вигляд, що уважно її слухає. Тепер це було неважко. Інці подобалося, що мама щаслива. Мама повинна бути щаслива. Все, як завжди. Ми, жінки, - це ого-го, ми їм покажемо, де козам роги правлять. Ну, звичайно, погоджувалася Інка і думала: «Коли і самі кози прийдуть до воза».
Коли мені було п’ятнадцять… - казала мама. Інка уважно дивилася на неї, потихеньку попивала вино й ні про що не думала. Останнім часом це ніпрощонедумання стало для неї звичною справою.
- Знаєш, доцю, ми всі такі різні…
Ого, це щось новеньке.
- Хто - ми, мамо?
- Ми - люди. Ми різні, та є у нас одна погана сторона. Гадаю, в усіх вона є.
- Що за сторона? - зацікавилася Інка.
- Найгірша наша сторона: ледача, дуже легка, занадто легка, поблажлива. Та, що пхає най-легшим шляхом. З цією стороною своєї вдачі, доню, потрібно боротися, не давати їй владу над собою. Інакше ти прийдеш ні до чого. В кінці легкої дороги немає нічого. Попрямувавши нею, ти прийдеш ні до чого. І твоє життя буде змарноване. Завжди вибирай ту дорогу, в кінці якої - мета. Дорогу найважчу, завжди опирайся цій стороні…
Інка давно це підозрювала. А тепер майже впевнилася в цьому. Матуся, ріднесенька її матуся, вважала своє життя змарнованим. Все ж таки, мабуть, кохала вона того свого сина тракториста, не Інчиного м’якого татуся, а сільського хлопця із грубими руками і, либонь, із такими ж манерами. Проте захотілося їй чогось легшого, ніж доля якоїсь там доярки. От і рвонула до міста із першим же впольованим «городським». Подалася в інтелігенцію, а це було не її покликання.
Та не це зараз хвилювало Інку. Той малесенький черв’ячок, що гриз ізсередини, тепер перетворився на добрячу зміюку.
Що ти думаєш про цю сторону, Богдане, обережно спитала вона.
А що ти думаєш, кицю, з приводу «всі жінки - відьми» і «коли мені було п’ятнадцять»?
Інка подумки посміхнулася йому, тому що це був жарт. Богдан був жартівник, - веселий, легкий, поблажливий.
Янгол (10)
Василь Анатолійович зайшов до Дмитра. Психа ніде не було видно. Лікар звично зазирнув під койку.
- Дмитре, - прошепотів він, - це я.
- Хто «я»? - обережно спитали звідтіля.
- Василь Анатолійович, - відповів він і про всяк випадок пояснив, - твій лікар.
- Китайця немає? - спитав Дмитро.
Лікар уважно озирнувся довкола:
- Немає. Чисто. Вилізай.
Дмитро виліз, теж уважно озирнувся і, заспокоївшись, умостився на ліжку.
- Тільки не сідайте коло вікна, - попередив він, - китаєць може помітити вас із вулиці.
- Дмитре, - усміхнувся лікар, - ну, я ж тобі вже пояснював: лікарня охороняється, під вікнами стоїть варта.
Дмитро похитав головою, гірко посміхнув-ся:
- Ви охороняєте себе і нас від нас самих, та не від небезпеки ззовні.
Ач, який розумний! Либонь, від Янгола набрався.
- Твій китаєць - ти сам, - завчено розпочав лікар, - твій страх. Він сидить у тобі. Ми разом виженемо його, й тоді не потрібна буде охорона. Ані ззовні, ані зсередини.
- Ви не розумієте! - вигукнув Дмитро. - Він є! Він справді є! Він ходить за мною!
- Добре, - погодився лікар, - заспокойся, Дмитре, я тобі вірю.
- Не вірите, - насупився той.
- Вірю. Тому і прийшов до тебе з пропозицією.
Псих усе ще насуплено, але трохи й зацікавлено поглянув на нього.
- Як ти дивишся на те, - вів далі Василь Анатолійович, - що ми зараз удвох підемо до нашого Янгола і порадимося з приводу китайця з ним? Він же янгол, він повинен чимось допомогти.
- Я вже намагався, - знизав плечима Дмитро, - він нічого не зможе, поки не полетить.
- Спробуймо ще раз.
Він замислився, потім знову знизав плечима:
- Спробувати можна, тільки навряд чи з цього щось вийде, лікарю.
Тим часом у Янголові двері знову шкрябалися.
- Янголе, - прошепотіла Мила, - не спиш?
- Заходь, - сказав він.
