ЖАРТ. Із життя психів - Тетяна Винокурова-Садіченко

Він підійшов ближче, присів поруч.

- Хочеш про щось запитати?

- Куди розширюється Всесвіт, якщо він нескінченний? - майже несамохіть спитала Інка. Янгол дістав із кишені пожмаканий листочок і коротенький олівець. Намалював на листочку крапку, обвів її колом. О ні, подумала Інка. Невже знову гіпотези? Хіба янголи не повинні знати, як збудовано Всесвіт? А хіба вони взагалі щось комусь повинні?

- Ні, це не те, - знову швидко посміхнувся він, - дивись: оця крапка - ти, все, що всередині кола - твій світогляд, світорозуміння. Тобто, кількість твоїх знань, запхана у модель мислення. А ось це, - він обвів малюнок ще одним великим колом, - це - Всесвіт. Отже, його не побачиш. Навіть, якщо крапка разом зі своїм розумінням буде рухатися, повністю охопити його не можливо. Ти занадто загнана у рамки.

- А можна цього якось позбутися? - спитала Інка.

- Дуже просто, - посміхнувся він, - простісінько.

Нахилився до неї і почав тихесенько говорити. Не пояснювати щось, як роблять це вчителі, навіть Борис Едуардович, а просто розповідати. Не як маленькій дурній людинці - як рівному, як другові. Інка розуміла і без пояснень. І з кожним його словом її охоплював дедалі більший захват, вона вище й вище здіймалася у сяйливу безодню розуміння, з кожним його словом їй перехоплювало подих, часом брала злість на себе: якою ж нетямакою вона була! Та що дужче вона поринала у Всесвіт, то менше залишалося часу й бажання на сторонні думки - час, простір, існування розгорталися, зростали і кружляли довкола, такі зрозумілі й нескінченно великі… Нарешті з очей покотилися сльози, вперше в житті неконтрольовані, закалатало серце, що немовби зупинилося на початку розмови, не просто закалатало, засіпалося, заскакало, гупаючи по ребрах, запаморочилася голова. Стало так добре, так гарно від цього величезного розуміння. І нарешті все, що наростало в ній, зненацька вибухнуло, засяяло новою, величезною, лише їй одній відомою зорею…

Янгол замовк. Він хотів поділитися лише шматочком, та вийшло все. Він віддав рудій дівчинці все, що мав. І вона взяла його з вдячністю, з розумінням. І ця вдячність, це розуміння по вінця заповнили ту порожнечу, що утворилася в ньому, коли він перестав говорити. Якусь хвилю обоє мовчали.

- Ти ж не полетиш? - нарешті спитала вона. - Ти ж залишишся зі мною?

Він хотів сказати щось інше, проте чомусь лише коротко усміхнувся у відповідь і сказав:

- Так.

Вона теж усміхнулася. Її усмішка змінилася, вона вся змінилася за ці декілька миттєвостей (секунд, хвилин, годин, вона не знала) розмови. І тепер стала дуже схожа на нього, часом палахка і трохи ірреальна.

То в чому щастя, дзеркальце? Повинне ж бути щастя - моє, власне, не поділене на двох, як кохання, а малесеньке, особисте. Знаю-знаю. Запитання без відповідей, загадки без відгадок… А все якраз навпаки. Відповіді без запитань. Нам дано такі-то відповіді, а запитання ми вигадаємо самі. Навіщо? Не знаю. Проте вигадуємо. Це, здається, найкраще в нас, людей, виходить. Вигадуємо багато чого. Дещо з цього навіть виникає після вигадування, більшість же залишається десь у думках, мріях, як у камері схову. Або зберігання? Дзеркальце, навіщо зберігати старі й давно вже, мабуть, спорохнявілі мрії? До них же навіть доторкнутися вже не можна - розсиплються… А зберігають чомусь. Точнісінько так, як я свої ідеї у скриньці, як загадки-відгадки, потрібні й непотрібні… Стоп, хто це тут говорить про потрібність і непотрібність? А хто взагалі повинен судити про це? Не митець, звичайно ж. І не поодинокий користувач. Але й не маса в цілому, не сіре суспільство, яке постійно резонує.

Я не знаю, що таке щастя, дзеркальце, проте шукаю його. Треба ж мені бодай що-небудь шукати. Я йду до нього, повільно, навмання, малесенькими кроками, проте йду. Я вже знаю, як треба існувати поруч із ним. Просто. До самого «що бачу, те співаю». Я навіть знаю відповідь на запитання, чому вода мокра. Тому що вона - вода. Бачиш, як просто. Отже, бути поруч із ним я вже можу. Залишилось тепер лише приручити.

Дзвінок у двері повторюється голосніше й довше. Я чула його, проте за своїми думками не звернула уваги. Таке зі мною часто трапляється. Я з дитинства така, трохи неуважна, загублена десь у собі. Я відчиняю коханому. Він посміхається, він стомлений, але дуже задоволений. Мабуть, сьогодні в нього був гарний день. Він розпускає волосся, знімає крила, кладе їх до шафи, поруч із моєю скринькою. Я ще раз тихенько радію, що немає Грема. Крила дуже тендітні й ламкі, це лише на перший погляд вони величезно-сяйливо-всемогутні. Насправді ж до них не можна й доторкнутися. І, знаючи мій талант ламати все довкола, коханий не дозволяє мені їх брати. Наша шафка перетворилася на заповідник: його крила, які недоступні мені, мій простір, згорнутий в ідеї, недоступний йому… Він іде на кухню, я - за ним. Нічого не можу з собою вдіяти, коли він удома - постійно ходжу за ним хвостиком, мабуть, десь підсвідомо боюся, що він полетить.

- Сумуєш? - питає він.

- Трохи, - відповідаю я.

- Тоді порозмовляймо.

І він дістає пляшку червоного вина. Я підозріливо дивлюся на неї. Я завжди дивлюся на пляшки підозріливо, було у мене в житті декілька неприємних моментів, пов’язаних із вином. Проте він усміхається, й мені одразу ж стає легше. Від його усмішки завжди легшає.

- Що мені робити? - питаю я, коли ми випиваємо по першій чарці. - Моє існування обмежене обсягом мого мозку?

- Ти вже все знаєш? - питає він. - Все, що хотіла?

Я знову підозріло дивлюся. Цього разу на нього. Одна із звичних наших