Сильмариліон - Джон Рональд Руел Толкін
А ще через сотню літ Ґлаурунґ, найперший із урулоків — вогненних драконів Півночі — з’явився поночі з-за брам Ангґбанда. Він був іще юний і ледве чи досяг половини свого зросту, бо життя драконів довге та повільне, проте нажахані ельфи, забачивши його, кинулись утікати до Еред-Ветріну та Дортоніону; а дракон сплюндрував поля Ард-ґалену. Тоді Фінґон, гітлумський принц, виїхав супроти нього з лучниками й оточив його кільцем вершників на бистроногих конях; і Ґлаурунґ, іще не цілком покрившись зрілою бронею, не витримав уколів їхніх стріл, і втік до Анґбанда, і не показувався звідти ще багато років. Фінґон же заслужив палку хвалу, і нолдори звеселились; і мало хто завбачав, що означає поява цієї нової істоти і чим вона загрожує. А Морґот був незадоволений, що Ґлаурунґ надто рано викрив себе; і після його поразки настала пора Довгого Миру, яка тривала майже двісті років. Упродовж того часу сутички відбувалися хіба на узграниччі, а цілий Белеріанд процвітав і багатів. Під захистом північних армій нолдори будували оселі та вежі, виготовляли прегарні речі, складали вірші, оповіді й писали книги знань. У багатьох частинах землі нолдори та синдари злились у єдиний народ і розмовляли однією мовою; та певна відмінність таки збереглася між ними. Нолдори були сильніші духом і тілом, вони були могутніші воїни та володіли більшими знаннями, будували з каменю і любили схили пагорбів та відкриті рівнини. А синдари мали прекрасні голоси, були вправніші в музиці — тільки Маґлор, син Феанора, міг зрівнятися з ними, — любили ліси та річкові береги; чимало Сірих ельфів у ту пору все ще блукали з краю в край Белеріанду, не маючи постійного житла, і співали мандруючи.
Розділ XIV. Про Белеріанд і його землі
У цьому розділі піде мова про те, як було облаштовано землі на півночі західних областей Середзем’я, куди у прадавні дні прибули нолдори; а також про те, як ватажки елдарів правили своїми землями й утримували заставу проти Морґота після Даґор-Аґларебу, третьої битви у Війнах за Белеріанд.
На півночі світу в давні віки Мелкор нагромадив Еред-Енґрін, Залізні Гори, щоби вони захищали його цитадель — Утумно; і стояли ті гори на кордонах із краями вічної мерзлоти, вигинаючись гігантським покручем зі сходу на захід. Поза стінами Еред-Енґріну на заході, де вони знову завертали на північ, Мелкор збудував іншу фортецю, як мала слугувати заслоною від можливого нападу з Валінору; а коли він, як уже розповідалося, повернувся до Середзем’я, то вибрав собі за помешкання неосяжні темниці Анґбанда, Залізного Пекла, бо під час Війни Сил валари, прагнучи якомога швидше здолати його у твердині Утумно, не повністю знищили Анґбанд і не обшукали всіх його глибинних закутків. Отож, Морґот прокопав попід Еред-Енґріном великий тунель, який виходив назовні південніше від гір; там він поставив могутню браму. А понад і поза брамою, біля самісіньких гір, він нагромадив моторошні вежі Танґородріму, зроблені з попелу й окалини його підземних горнів і з рештків гірської породи, що залишилися після прокладання тунелів. Вежі були чорні, безживні та неймовірно високі; з їхніх вершин здіймався дим, темний і огидний на тлі північного неба. Бруд і спустошення ширилися від брам Анґбанда на багато миль у бік просторої рівнини Ард-ґален; але з появою Сонця там зійшла густа трава, і, доки тривала облога Анґбанда і брами його було замкнено, зелень проросла навіть серед яруг і розколотих каменів перед самими дверима пекла.
На захід од Танґородріму лежала Гісіломе — Земля Імли — так її назвали власною мовою нолдори: через хмари, які Морґот послав туди в час їхнього першого отаборення; а мовою синдарів, котрі мешкали в тих краях, вона звалася Гітлум. Доки тривала Облога Анґбанда, то був прегарний край, хоча повітря там було прохолодне, а зима — морозна. На заході він упирався в Еред-Ломін, Гори Відлуння, які шерегами стали поблизу моря; на сході ж і на півдні його оточувала велетенська крива Еред-Ветріну, Тінистих Гір, що виходила до Ард-ґалену та в Долину Сіріону.
Фінґолфін і син його Фінґон правили Гітлумом, а більша частина Фінґолфінового народу мешкала в Мітрімі довкола берегів великого озера; Фінґонові ж відійшов Дор-ломін, що лежав на захід од Гір Мітріму. Та їхньою основною фортецею була Ейтель-Сіріон на сході Еред-Ветріну, звідки вони стежили за Ард-ґаленом; і ельфійська кіннота доїжджала тією рівниною аж до тіні Танґородріму, бо ельфи швидко розвели коней, а трава Ард-ґалену була густа і зелена. На тих перших конях багато володарів приїхали з самого Валінору, і Маезрос подарував їх Фінґолфінові як відшкодування за втрати, бо тварин перевезли до Лосґару на кораблі.
На захід од Дор-ломіну, по той бік Гір Відлуння, які тягнулись углиб країни на південь від Затоки Дренґіст, лежав Невраст. Ця назва синдарською мовою означає Поближній Берег. Попервах так іменували всі прибережні землі на південь від Затоки, та згодом назва закріпилася тільки за берегом, розташованим поміж Дренґістом і Бескидом Терас. Там упродовж багатьох років було володіння Турґона Мудрого, сина Фінґолфіна, оточене морем, Еред-Ломіном і пагорбами, в які на заході переходили скелі Еред-Ветріну та які тяглися від Івріну до Бескиду Терас, що стояв на мисі. Дехто вважав, ніби Невраст годиться долучати радше до Белеріанду, ніж до Гітлуму, бо клімат там був м’який, землю зволожували насичені водяною парою вітри з моря і була вона захищена від холодних північних вітрів, які віяли над Гітлумом. То була улоговина, обступлена горами та високими прибережними скелями, за якими відкривалася рівнина, де не текло жодної ріки; посеред Неврасту лежало велике озеро з непевними берегами, оточене болотами. Лінаевен називалося те озеро, тому що біля нього мешкало безліч птахів, тих, які люблять гінкі очерети й мілкі ставочки. Коли прийшли нолдори, багато Сірих ельфів жило в Неврасті неподалік од узбережжя, особливо довкола Бескиду Терас на південному заході; адже до того місця в давні дні мали звичку припливати Улмо й Оссе. Цілий той народ обрав Турґона своїм володарем, і там уперше відбулося злиття нолдорів та синдарів; і довго мешкав Турґон у чертогах, які він нарік Віньямаром, під Бескидом Терас коло моря.
На південь од Ард-ґалену велике узгір’я, зване Дортоніоном, простяглося на шістдесят ліг із заходу на схід; тут росли густі соснові бори, особливо на
