Сильмариліон - Джон Рональд Руел Толкін

— Нині я нарешті розумію, чому нолдори прийшли із Заходу та що раніше так мене дивувало. Не нам на допомогу прибули вони (хіба що випадково); бо позосталих у Середзем’ї валари лишають напризволяще аж до конечної потреби. Помститись і відшкодувати втрату — ось чого прийшли нолдори. І тим певнішими будуть союзниками проти Морґота, з яким, тепер я мислю, вони ніколи ні про що не домовлятимуться.

Та Меліан промовила:

— Правда твоя, саме ці спонуки привели їх; але є ще й інші. Стережися синів Феанора! На них лежить тінь гніву валарів; вони, бачу я, заподіяли зло і Аману, і власному роду. Приспане горе розділяє нолдорських принців.

І Тінґол відповів:

— Що мені до того? Про Феанора я чув лише поголос, у якому його воістину звеличують. Про його синів я чув мало такого, що би мені подобалося; та вони, здається, виявилися найзатятішими ворогами нашого ворога.

— Їхні мечі та їхні наміри матимуть два краї, — сказала Меліан; і потому вони вже не розмовляли про це.

Незадовго до того синдари почали пошепки переповідати одні одним чутки про діяння нолдорів перед приходом у Белеріанд. Попри те, що достеменно відомо, звідки вони з’явилися, зловісну правду брехня робила ще страшнішою та отруйнішою; синдари ж на той час були необачні й довіряли словам, і саме на них (цілком вірогідно) Морґот спрямував першу атаку своєї люті, позаяк вони не знали його. А от Кірдан, зачувши ці таємничі оповіді, стривожився; він був мудрий і хутко збагнув, що їх, байдуже, правдиві чи оманливі, цього разу ширила злоба, хоча, на його думку, злоба та, породжена заздрістю між їхніми домами, була зачата серед нолдорських принців. Відтак він послав до Тінґола гінців, аби повідомити його про все, що дізнався.

Волею випадку трапилося так, що сини Фінарфіна з бажання навідати сестру свою Ґаладріель на ту пору знову гостювали в Тінґола. І Тінґол, зачеплений за живе, говорив із Фінродом гнівно, промовляючи:

— Погано ти вчинив зі мною, свояче, приховавши такі важливі речі. Тепер-бо мені відомо про всі злодіяння нолдорів.

Але Фінрод відказав:

— Що поганого зробив я тобі, володарю? Яке злодіяння вчинили нолдори у твоїм володінні, чим засмутили тебе? Ні супроти твоєї королівської влади, ні проти будь-кого з твого народу вони не помислили та не вчинили нічого лихого.

— Дивуюся тобі, сину Еарвен, — сказав Тінґол, — ти сів за стіл свого родича, маючи руки, закривавлені вбивством материної рідні, й далебі не кажеш нічого на свій захист, не просиш ні в кого прощення!

Тоді Фінрод вельми стривожився, та промовчав, бо не міг захищати себе інакше, як висуваючи звинувачення проти решти нолдорських принців; а це йому гидко було робити перед Тінґолом. Однак у серці Анґрода знову зринули прикрі слова Карантіра, й він гукнув:

— Володарю, не відомо мені, які брехні ти чув і хто їх тобі нашептав; але руки наші не закривавлені. Невинні рушили ми в дорогу, хіба вважати провиною глупоту, що через неї ми на короткий час прислухалися до слів підлого Феанора, одурманені, мовби вином. Не чинили ми лиха в дорозі, лише самі зазнали великої кривди; і простили її. За це нас називають пліткарями перед тобою, і зрадниками — перед нолдорами: несправедливо, як ти розумієш, бо саме вірність змушувала нас мовчати, чим і заслужили ми гнів твій. Але нині ці звинувачення стали нестерпними, тож ось тобі правда.

Відтак Анґрод, гірко нарікаючи на синів Феанора, повідав про кровопролиття при Алквалонде, і про Присуд Мандоса, і про спалення човнів при Лосґарі. І він скрикнув:

— Чому би то мали ми, котрі витримали переправу через Здиблену Кригу, носити на собі ймення братовбивць і зрадників?

— А проте тінь Мандоса лежить і на вас, — мовила Меліан.

Тінґол же, перш ніж заговорити, довго мовчав.

— Ідіть собі! — проказав він. — Серце моє палає у грудях. Повернетеся пізніше, якщо забажаєте; я не зачиню навіки дверей перед вами, моєю ріднею, втягнутою в лиходійство, якому ви не потурали. З Фінґолфіном і його народом я також зберігатиму дружні стосунки, бо вони гірко поплатилися за скоєне лихо. У ненависті до Сили, призвідниці горя, загубляться наші печалі. Та почуйте слова мої! Ніколи віднині вуха мої не слухатимуть мови тих, котрі нищили мій рід в Алквалонде! І ніхто не розмовлятиме нею відкрито в цілому цьому володінні, доки триватиме моє володарювання. Усі синдари почують мій наказ, що не вільно їм ані розмовляти нолдорською мовою, ні відповідати тим, хто нею до них заговорить. А кожного, хто мовою тією послуговуватиметься, вважатимуть братовбивцею та нерозкаяним зрадником роду.

Потому сини Фінарфіна з важкими серцями покинули Менеґрот, збагнувши, що раз за разом справджуватимуться слова Мандоса і жоден нолдор, котрий пішов за Феанором, не уникне тіні, що впала на його дім. І сталося саме так, як сказав Тінґол; синдари почули його наказ, і відтоді в цілому Белеріанді нолдорською мовою гребували, тих же, хто розмовляв нею вголос, уникали; а Вигнанці почали вживати на щодень синдарську мову, і Високою Говіркою Заходу бесідували тільки нолдорські вельможі, та й то поміж собою. І все ж говірку ту вважали мовою премудрості всюди, де мешкали ельфи з того народу.

І от Нарґотронд було повністю добудовано (Турґон же поки що жив на пагорбах у Віньямарі), й сини Фінарфіна зібралися там на бенкет; і з Доріату прийшла Ґаладріель і на певний час замешкала в Нарґотронді. Та в Короля Фінрода Фелаґунда не було дружини, і Ґаладріель запитала його, чому це так; але на Фелаґунда, щойно він заговорив, зійшло осяяння, тож він мовив:

— І я-бо теж дам обітницю і мушу бути вільним, аби дотримати її, а тоді зійти в пітьму. Не залишиться від мого володіння нічого, що би можна було передати у спадок синові.

Кажуть, одначе, що такі холодні думки не відвідували його голову аж до тієї години; бо насправді та, котру він кохав — Амаріе з ваньярів, — не пішла з ним у вигнання.

Розділ XVI. Про Маеґліна

Арезель Ар-Фейніель, Біла Панна Нолдорів, донька Фінґолфіна, мешкала в Неврасті разом із братом своїм Турґоном і з ним же перебралася до Прихованого Королівства. Та в заповідному місті Ґондоліні вона нудилась і дедалі більше прагнула роз’їжджати просторими землями та походжати лісами — ще за валінорською звичкою; тож, коли минуло двісті літ од