Сильмариліон - Джон Рональд Руел Толкін
Анґрод, син Фінарфіна, першим із Вигнанців дістався до Менеґрота як посланець брата свого Фінрода і довго бесідував із Королем, оповідаючи про діяння нолдорів на півночі, про їхню чисельність, про розташування військової сили; проте, щирий і мудросердий, він гадав, що всі незгоди забуто, тож і не сказав ані слова про братовбивство, ні про те, як вигнано нолдорів, ані про обітницю Феанора. Король Тінґол вислухав Анґрода; а перед відходом сказав йому:
— Ось що перекажеш від мого імені тим, хто вирядив тебе. Нолдорам вільно жити в Гітлумі, й на узвишшях Дортоніону, і на порожніх та безлюдних землях на схід од Доріату; проте в інших місцях мешкає мій народ, і я не терпітиму, щоб обмежували його свободу чи тим паче витісняли з власних осель. Отож, вашим принцам із Заходу слід стежити за своїм поводженням; бо Володар Белеріанду — я, і кожен, хто хоче жити на цих теренах, повинен дослухатися до моїх слів. У Доріаті ніхто з нолдорів не оселиться, сюди приходитимуть лише ті, кого я прикличу на гостину, або хто потребуватиме мене в годину скрути.
А нолдорські вельможі саме радились у Мітрімі, й туди, несучи послання Короля Тінґола, прибув із Доріату Анґрод. Вітальні слова здалися нолдорам не вельми дружніми, й сини Феанора розлютились, а Маезрос, засміявшись, мовив:
— Королем іменують того, хто править власними володіннями, інакше цей титул — порожній звук. Тінґол подарував нам землі, йому непідвладні. І якби не прихід нолдорів, то він панував би лише в Доріаті. Тож нехай королює в Доріаті й радіє з того, що сусідить зі синами Фінве, а не з Морґотовими орками, котрих ми тут застали. Деінде ми чинитимемо так, як добре для нас.
Одначе Карантір, який не любив синів Фінарфіна й був найсуворішим із братів та ще й дуже запальним, голосно крикнув:
— Ще б пак! Нехай сини Фінарфіна не бігають туди-сюди, розповідаючи свої байки в печерах Темного Ельфа! Хто призначив їх нашими представниками, щоб укладати з ним договір? І хоча вони дісталися-таки до Белеріанду, нехай не забувають так хутко, що батько їхній — володар нолдорів, але мати — з інакшого роду.
Тоді Анґрод розгнівався і покинув раду. Маезрос дорікнув Карантірові; проте в серцях більшості нолдорів із обох рушень ці слова викликали тривогу: вони боялися лихого духу синів Феанора — духу, що, здавалося, завжди був готовий вибухнути квапливими словами чи насильством. Але Маезрос угамував братів, і вони подалися геть із ради, й небавом покинули Мітрім, і пішли на схід, на протилежний бік ріки Арос, до розлогих земель довкола Пагорба Гімрінґ. І край той відтоді почали називати Рубежем Маезроса, позаяк північніше не було ні пагорба, ні ріки, які би стали перепоною для анґбандського наступу. Отам Маезрос із братами і став на варту, зібравши біля себе всіх, хто побажав прийти, а зі своїми родичами, котрі жили західніше, вони рідко мали справу — лише коли в цьому виникала потреба. Кажуть навіть, що Маезрос зробив це, щоби зменшити ймовірність розбрату, а також тому, що дуже хотів прийняти на себе основний удар ворога; сам він не ламав дружби з домами Фінґолфіна та Фінарфіна й іноді приходив до них на спільні ради. І все ж Маезрос також був зв’язаний обітницею, хоча на той час вплив її не проявлявся.
Народ Карантіра замешкав на найдальшому сході по той бік верхніх вод Ґеліону, довкола Озера Гелеворн під Бескидом Рерір і далі на південь; ельфи видерлися на узвишшя Еред-Луіну і задивовано поглянули на схід — безкрайніми та дикими здалися їм простори Середзем’я. І сталося так, що народ Карантіра натрапив на гномів, котрі після наступу Морґота і приходу нолдорів перервали торгівельні зв’язки з Белеріандом. Але, незважаючи на те, що обидва народи цінували майстерність і прагнули навчатися, між ними не було щирої приязні; бо гноми були потайні й легко ображались, а зарозумілий Карантір майже ніколи не приховував презирства до них через непривабливість науґрімів; народ же брав приклад зі свого володаря. Проте, позаяк обидва народи боялись і ненавиділи Морґота, вони уклали союз і мали з того неабияку користь; адже в ті дні науґріми осягнули чимало таємниць майстерності, так що ковалі та каменярі з Ноґрода і Белеґоста здобули славу між родичами, й, коли гноми почали знову мандрувати до Белеріанду, всі торгові вироби гномівських копалень спершу потрапляли до рук Карантірові, й так він нажив велике багатство.
Коли минуло двадцять років Сонця, Фінґолфін, Король нолдорів, улаштував бучне свято; воно відбулося навесні поблизу плес Івріну, де брала початок бистроплинна ріка Нароґ; там розкинулися зелені та прекрасні землі — біля підніжжя Гір Тіні, які захищали їх із Півночі. Веселість того свята згодом часто згадували в пору скорботи; і назвали його Мерет-Адертад — Свято Возз’єднання. Туди прийшло чимало верховод і ельфів із народу Фінґолфіна та Фінрода; і сини Феанора — Маезрос і Маґлор — із воїнами зі східного Рубежа; а також вельми багато Сірих ельфів, мандрівців із лісів Белеріанду та мешканців Гаваней на чолі з Кірданом, їхнім володарем. Прибули навіть Зелені ельфи Оссіріаду, Землі Семиріччя, що лежала віддалік попід стінами Синіх Гір; але з Доріату з привітаннями від Короля прийшли тільки два посланці: Маблунґ і Даерон.
Під час Мерет-Адертаду відбулося чимало доброзичливих нарад, було виголошено клятви союзництва та дружби; і розповідають, наче під час свята більшість присутніх — і нолдори серед них — розмовляла мовою Сірих ельфів, тому що нолдори швидко переймали говірку Белеріанду, а от синдари повільно вивчали мову Валінору. Серця нолдорів піднеслись і сповнилися надії, а багатьом слова Феанора про пошук свободи та прегарних королівств у Середзем’ї здавалися виправданими; бо і справді, вслід за святом настали довгі роки миру, доки їхні мечі заступали Белеріанд від нищівного Морґота і доки його силу було замкнуто за брамами. У ту пору попід новими Сонцем і Місяцем панувала веселість і всі довкола раділи; та на Півночі, як і раніше, нависала Тінь.
І коли минуло ще тридцять років, Турґон, син Фінґолфіна, покинув свою домівку в Неврасті, розшукав на острові Тол-Сіріон друга свого Фінрода, і
