Сильмариліон - Джон Рональд Руел Толкін
Фінґолфін однак, маючи не схожу до Феанорової вдачу й остерігаючись Морґотових підступів, відійшов із Дор-Даеделоту і повернув назад у Мітрім, бо довідався, що там застане синів Феанора, а ще він хотів, аби Гори Тіні стали заслоною для його лицарів, поки ті відпочиватимуть і набиратимуться сил. Він-бо бачив міць Анґбанда і не сподівався, що її можна здолати самими звуками сурм. Тому, діставшись до Гітлуму, він розбив перший табір і оселився біля північних берегів Озера Мітрім. У серцях послідовників Фінґолфіна не було любові до Дому Феанора, бо ті, хто витримали переправу через Кригу, зазнали страшних душевних і фізичних страждань, а Фінґолфін гадав, що сини є співучасниками батькового злочину. І тоді постала загроза розбрату між двома рушеннями; та навіть утративши чимало своїх у дорозі, народ Фінґолфіна і сина його Фінрода чисельно переважав прибічників Феанора, тож останні відступили перед ним і переселилися на південний берег; і озеро розділило їх. Правду кажучи, багато ельфів із Феанорового рушення жалкувало про вчинену при Лосґарі пожежу та захоплювалося відвагою, яка перевела покинутих ними друзів через Північну Кригу; вони би радо привітали прибулих, але, соромлячись, не насмілювались.
Отож, через накладене на них прокляття нолдори, поки Морґот роздумував, а орки тряслися зі страху перед світлом, нічого не досягли. І Морґот облишив вагання і, побачивши розкол у тоборі недруга, засміявся. В анґбандських копальнях він розкурив непроглядні дими і тумани, вони здійнялися над задимленими верхівками Залізних Гір, і навіть оддалік, у Мітрімі, видно було, як вони забруднюють чисте повітря перших ранків світу. Налетів східний вітер і погнав хмариська на Гітлум, затьмарюючи нове Сонце; і вони осіли, клубочачись полями й улоговинами, і, жахні та отруйні, лягли на води Мітріму.
Тоді Фінґон Відважний, син Фінґолфіна, вирішив примирити нолдорів, доки Ворог приготується до війни, — земля на Півночі аж двигтіла від глибинного гуркоту в Морґотових кузнях. Колись давно, у блаженстві Валінору, ще до того, як звільнився Мелкор і їх розділила брехня, Фінґон був близьким другом Маезроса; і хоча він поки що не знав, що Маезрос не забув про нього в час спалення човнів, од згадки про давню дружбу в нього щеміло серце. Тож Фінґон наважився на вчинок, який зажив справедливої слави одного з подвигів нолдорських принців: ельф сам, нікому не звірившись, вирушив на пошуки Маезроса; й під покровом темряви, яку створив Морґот, він, ніким не помічений, дістався до ворожої твердині. Фінґон видерся на високі уступи Танґородріму і з відчаєм подивився на спустошену землю; проте не зміг відшукати ні перевалу, ні розколини, що допомогли би йому пробратись у Морґотів оплот. Потому з відкритою зневагою до орків, котрі все ще тіснились у темних склепах попід землею, він узяв арфу і заспівав пісню про Валінор, яку нолдори склали в давнину, коли між синами Фінве панувала злагода; і голос його дзвенів у похмурих улоговинах, які доти чули хіба що крики страху та горя.
І так Фінґон знайшов те, що шукав. Знанацька десь угорі над ним далекий і невиразний голос підхопив його пісню, відповівши на поклик. То співав, долаючи муку, Маезрос. Але Фінґон зумів дістатися лише до дна провалля, над яким було підвішено його родича, а далі не міг ступити і кроку; й, побачивши жорстокий винахід Морґота, заплакав. Тому Маезрос, конаючи від безнадії, молив Фінґона порішити його пострілом із лука; і Фінґон заклав стрілу, і націлив лук. І, не бачачи іншого виходу, він крикнув, звертаючись до Манве:
— О Королю, котрому любі всі птахи, пришвидши це оперене вістря, оживи у своєму серці трохи жалю до нужденних нолдорів!
І моління його тієї ж миті почули. Бо Манве, якому любі всі птахи та якому вони приносять на Танікветіл вісті з Середзем’я, вирядив у політ рід орлів, наказавши їм оселитися на кручах Півночі, щоби стежити за Морґотом; бо Манве, як і раніше, шкодував ельфів-вигнанців. І орли донесли чимало з того, що відбулось у ті дні, до вух сумного Манве. І от, щойно Фінґон націлив свого лука, з верховіття прилинув Торондор, Орлиний Король — наймогутніший із усього птаства, яке коли-небудь існувало, адже його розпростерті крила захоплювали тридцять морських сажнів; і, стримавши Фінґонову руку, він підхопив його самого та здійняв до поверхні скелі, де висів Маезрос. Але Фінґонові не вдалося звільнити зап’ястя друга з викуваного в пекельному вогні обруча, ні розірвати залізо, ні вирвати його з каменя. І знову зболений Маезрос благав у нього смерті; проте Фінґон відтяв йому руку вище від зап’ястка, і Торондор поніс їх обох назад до Мітріму.
Там Маезрос небавом зцілився, бо яро палав у ньому вогонь життя, а снага його походила зі стародавнього світу — така снага була притаманна тільки годованцям Валінору. Тіло ж його після мук одужало та зміцніло, але тінь пережитого болю лягла на серце; й він жив, аби так опанувати мечем, щоб у лівій руці він став іще смертоноснішим, аніж був у правій. Фінґонів же вчинок огорнув його невмирущою славою, і всі нолдори вихваляли Фінґолфінового сина, і ненависть між домами Фінґолфіна та Феанора вгамувалася. Маезрос попросив прощення за те, що рушення Фінґолфіна покинули в Арамані; й відмовився претендувати на титул короля всіх нолдорів, так звернувшись до Фінґолфіна:
— Навіть якби між нас не було жодних незгод, однаково титул короля справедливо перейшов би до тебе, найстаршого серед нас із дому Фінве, і далебі наймудрішого.
Та з цим подумки погодилися не всі його брати.
Тож, як і передрік Мандос, представників Дому Феанора прозвали Ізгоями, тому що верховна влада в Еленде та Белеріанді перейшла від них, вищих за станом, до Дому Фінґолфіна і тому що Сильмарили зникли. Та, об’єднавшись, нолдори виставили сторожу на кордонах Дор-Даеделоту, й Анґбанд було відрізано від заходу, півдня та сходу; і ще нолдори розіслали гінців у всі кінці, щоби розвідати терени Белеріанду та познайомитися з тамтешніми народами.
Проте Король Тінґол не дуже зрадів, що із Заходу прибуло стільки могутніх принців, котрі
