Тринадцята казка - Діана Сеттерфілд
Мій компаньйон витер пальці об скатертину, струсив з неї крихти і склав учетверо.
— Кажете, вам сподобався торт? Це рецепт місіс Лав. Я ще з дитинства вмів його готувати. Місіс Лав була неперевершеною куховаркою. Вона взагалі була неперевершеною. У всьому. На жаль, її давно немає на світі. Хоча була надія… Але ж ні, не судилося.
— Зрозуміло.
Насправді зрозуміла я мало що. Місіс Лав була його дружиною? Але ж він сказав, що ще з дитинства навчився робити цей торт за її рецептом. Тоді, може, матір’ю? Але чому ж він називає свою матір «місіс Лав»? Утім, було зрозуміло, що він любив цю жінку і що вона померла.
— Дуже прикро! — мовила я.
Велетень прийняв моє співчуття з печальним виразом, але невдовзі обличчя його прояснилося.
— Але ж це добра пам’ять про неї, як ви гадаєте? Ну, оцей торт…
— Так, звичайно. А давно це було? Давно ви її втратили?
Велетень замислився.
— Майже двадцять років тому. А може, й більше. Чи менше. Залежно від того, з якого боку на це поглянути.
Я кивнула, вдавши, що розумію, хоча не розуміла нічого.
Якийсь час ми сиділи мовчки. Я поглянула на заповідний ліс. Оленів на узліссі побільшало; здавалося, вони рухаються вслід за сонячним промінням. Біль у нозі трохи вщух, і це додало мені настрою.
— А скажіть, будь ласка… — почав Аврелій, і я побачила, як він збирається з духом, щоб поставити це запитання. — У вас є мати?
Я аж сіпнулася від подиву. Зазвичай люди взагалі звертають на мене мало уваги, а тут маєш — таке особисте запитання.
— Ви не образилися? Вибачте за моє запитання, але… Як це краще пояснити… Родина — справа делікатна, я розумію… Вибачте. Якщо не бажаєте, не відповідайте.
— Та ні, все гаразд, — неквапливо промовила я. — Я не проти.
Я й справді була не проти. Може, на мене так вплинула химерна обстановка цього будинку, а може, я й досі не оговталася від недавніх потрясінь, — так чи інак, але я раптом відчула: все, що я тут, на цьому руйновищі, скажу цьому чоловікові, назавжди тут і залишиться й не матиме для мене жодних поганих наслідків.
— Так, у мене є мати, — спокійно відповіла я.
— О, мати! Це… це, мабуть, так прекрасно! — У його очах читалася дивна туга. — Мати! Що може бути кращим!..
— Виходить, у вас немає матері? — запитала я.
Обличчя Аврелія спотворила болісна гримаса.
— Дуже шкода, але в мене не було матері… А я так хотів… Принаймні батька… Або брата чи сестру. Щоб завжди мати когось поруч… У дитинстві я фантазував — уявляв, ніби живу у справжній родині, ніби родина ця має довгу і славетну історію… От сміхота! — Але на його обличчі не було й тіні сміху. — Стосовно ж справжньої, біологічної, так би мовити, матері… Звичайно ж, як і кожну людину, мене народила мати. Але я не знаю, хто вона. Я завжди сподівався, що одного дня… У нашому житті всяко буває, хіба ні?.. Знаєте, надія й досі не полишає мене.
— Розумію.
— Жалюгідна ситуація. — Аврелій знизав плечима, намагаючись продемонструвати, що він не надто й переймається, але в нього нічого не вийшло. — Словом, шкода, що у мене немає матері.
— Містере Лав…
— Краще називайте мене Аврелій.
— Знаєте, Аврелію, з матерями не все виходить так гладенько, як ви гадаєте.
— Та невже?! — Здавалося, мої слова прозвучали для нього як одкровення. Велетень втупився в мене уважним поглядом. — Що, сварки?
— Та не те, щоб сварки, але…
Аврелій насупився.
— Непорозуміння?
Я похитала головою.
— Щось гірше?.. — Він отетеріло замовк, перевів погляд на небо, ніби шукаючи відповіді там, потім позирнув на ліс і нарешті глянув мені в очі.
— Таємниці, — відповіла я йому.
— Таємниці?! — Зі здивування його очі стали зовсім круглими. Він приголомшено захитав головою, марно намагаючись осягнути значення почутого. — Перепрошую, але тут я нічим не зможу зарадити. Я погано знаюся на родинних проблемах. Тут моє невігластво величезне, як море. Тож вибачте мені.
Погляд його сповнився співчуттям, і він подав мені білу, акуратно складену носову хусточку.
— Це ви мені вибачте, — сказала я. — Мабуть, я й досі не змогла пережити потрясіння, якого зазнала у дитинстві.
Поки я втирала сльози, Аврелій відвів від мене очі й знов поглянув у бік оленячого заповідника. Потроху сутеніло. Я простежила очима за його поглядом і побачила, як на темному тлі дерев майнула світла пляма: то олень у своїй блідо-сірій одежині з короткого хутра зробив граціозний стрибок і зник поміж дерев.
— А я була подумала, що ви привид, — порушила я мовчанку. — Коли відчула, як обертається ручка. Уявляєте — привид! Або скелет…
— Скелет? Я — скелет?! — Він задоволено розсміявся, і все його тіло затряслося.
— А виявилося, що ви велетень.
— Саме так! Я і є велетень. — Аврелій утер сльози, що виступили від сміху на його очах. — А знаєте, кажуть, що тут і справді є привид!
— Знаю. — Я ледь не прохопилася, що бачила його, точніше, її… але, звісно, Аврелій не це мав на увазі, і я сквапливо запитала: — А вам він не траплявся?
— Ні, — розчаровано зітхнув велетень. — Навіть тіні його не бачив.
Ми трохи посиділи мовчки, кожен по-своєму уявляючи собі привидів.
— Стає прохолодно, — зазначила я.
— З ногою все гаразд?
— Начебто гаразд. — Сповзши з котячої спини, я спробувала стати на ногу. — Так. Зараз набагато краще.
— Ну й чудово. Просто чудово.
Наші голоси були як шерех сухого листя у прохолодному осінньому повітрі.
— То хто така місіс Лав? — наважилася спитати я.
— Жінка, яка мене всиновила. Вона дала мені своє прізвище. Дала мені книжку рецептів. Вона дала мені все. Абсолютно все.
Я кивнула й узяла свій фотоапарат.
— Мабуть, мені вже час. Хочу зробити ще кілька знімків церкви, поки зовсім не стемніло. Дуже дякую за чай.
— Мені самому вже час іти. Було дуже приємно з вами познайомитися, Марґарет. Ми ще побачимося?
— Але ж ви тут не живете? — запитала я з сумнівом у голосі.
Аврелій розсміявся. Сміх його був приємний і солодкий, як торт, яким він мене частував.
— Звісно, що ні. Я маю хатину он там, — він кивнув у напрямку лісу. — А тут я буваю тільки вдень. Щоб… скажімо, щоб споглядати… і
