Тринадцята казка - Діана Сеттерфілд

Кілька хвилин я вивчала це м’ясисте і хтиве обличчя, лискуче світле волосся, лінивий нахил голови.

А потім згорнула книжку. Це все — марнування часу. Хоч день і ніч вдивляйся в портрет Роланда — все одно в ньому неможливо виявити ані найменшого сліду двійнят, батьком яких він здогадно був.

В архівах «Бенбері Геральд»

Наступного дня я сіла в поїзд до Бенбері, щоб навідатися до офісу газети «Бенбері Геральд».

Увічливий молодий працівник провів мене до архіву. На людей не надто обізнаних слово архів може справити солідне враження, але я, людина, що роками майже увесь свій вільний час проводила в подібних місцях, абсолютно не здивувалася, побачивши перед собою усього-на-всього велику стінну шафу в підвальному приміщенні без вікон.

— Мене цікавить пожежа в будинку в Енджелфілді, — стисло пояснила я, — що сталася приблизно шістдесят років тому.

Хлопець показав мені полицю, де зберігалися дані за відповідний період.

— Я допоможу вам зняти шухляди, добре?

— Коли ваша ласка. А ще я б хотіла побачити сторінки з книжковими оглядами за останні сорок років, але я не певна щодо точної дати.

— Книжкові огляди? А я й не знав, що «Геральд» колись мав розділ книжкових оглядів!

Працівник підсунув драбину, витягнув іще кілька шухляд і поставив їх біля першої на довгий стіл, освітлений яскравою лампочкою.

— Ось, можете працювати, — підбадьорливо сказав він і пішов.

Я прочитала, що пожежа в Енджелфілді виникла, радше за все, випадково. У ті часи люди зазвичай тримали запаси сировини для опалювання у своїх помешканнях; саме через це вогонь і поширився з такою неймовірною швидкістю. В оселі нікого, крім двох племінниць господаря, не було; їм удалося врятуватися, й вони потрапили до шпиталю. Сам же господар був, як вважалося, у від’їзді. (Як вважалося… Дивно. Я швидко занотувала дати: до появи ОСС залишалося ще шість років.) Газетна стаття закінчувалася коротким коментарем стосовно архітектурної цінності будинку, де сталася пожежа; зазначалося також, що наразі мешканців у ньому не залишилося.

Я занотувала цю інформацію й швидко переглянула заголовки — чи є щось про подальші події довкола будинку; але не знайшла нічого і, відклавши газети, взялася за інші шухляди.

«Розкажіть мені правду», — сказав колись хлопчина-репортер. Старомодно вдягнений парубійко прийшов до Віди Вінтер сорок років тому, щоб узяти інтерв’ю. Довіку не забуде вона цих слів.

Та жодних ознак інтерв’ю я не виявила. Не було навіть літературного розділу в чіткому розумінні цього слова. Єдиним, що мало стосунок до літератури, були спорадичні книжкові ревю під заголовком «Цікаві книжки», написані рецензентом міс Дженкінсоп. У її коментарях мій погляд двічі наштовхнувся на ім’я міс Вінтер. Міс Дженкінсоп, вочевидь, читала романи Віди Вінтер і захоплювалася ними; вона відгукувалася про них із похвалою, сповненою ентузіазму. Ця похвала, хоч і висловлена не зовсім вміло з літературної точки зору, була цілком заслуженою, але було очевидно, що міс Дженкінсоп із відомою письменницею ніколи не зустрічалася, як очевидно було й те, що сама міс Дженкінсоп аніяк не могла бути отим парубійком у старомодному костюмі брунатного кольору.

Я згорнула останню газету й акуратно поклала її до шухляди.

Отже, хлопець у брунатному костюмі був вигадкою, фікцією. Навмисне придуманою пасткою для мене. Хробачком, що його чіпляє на гачок рибалка. Власне, цього й слід було очікувати. Моя надія на реальність хлопця-репортера зросла, мабуть, через те, що я знайшла підтвердження існування Джорджа й Матильди, Чарлі та Ізабель. Що ж, вони і справді існували, а от парубок у брунатному костюмі — ні.

Одягнувши капелюшок і рукавички, я вийшла з офісу «Бенбері Геральд».

Ідучи вулицею в пошуках кафе, я згадала лист міс Вінтер. Я згадала слова уявного репортера у брунатному костюмі та їхнє відлуння у моїй кімнаті в мансарді. Усе це виявилося просто фікцією, що її створила уява письменниці! Що ж, я не повинна була виключати такого варіанта. Вона ж володарка слів. Пряде з них легенди. Вона — оповідачка. Творець сюжетів. Іншими словами, брехунка. І оте благання, що так зворушило мене, — «Розкажіть мені правду!» — вимовила людина, якої в дійсності не існувало.

Моєму жорстокому розчаруванню не було меж.

Руїни

У Бенбері я сіла в автобус.

— Енджелфілд? — перепитав водій. — Ні, автобуси туди не ходять. Принаймні поки що. Може, коли збудують готель, ситуація зміниться.

— А там будують готель?

— Так. Спочатку знесуть якісь старі руїни, а потім збудують класний готель. Може, тоді й пустять автобус для персоналу, але зараз найкраще — це зійти біля «Зайця і гончаків» на Чініз-роуд, а далі пішки, приблизно милю, не більше.

Нічого особливого в Енджелфілді я не знайшла. Там була одна-єдина вулиця, яка, згідно з дерев’яною табличкою, називалася просто і ясно: Street[5]. Я пройшла повз десяток одноповерхових будинків, споруджених попарно. То тут, то там виднілася якась визначальна риса: то високий тис, то дитяча гойдалка, то дерев’яний ослін. Але здебільшого кожна оселя, з її солом’яним дахом, білим фасадом і невигадливою кам’яною кладкою, як дві краплі води нагадувала сусідню.

Вікна хат виходили на акуратно розмежовані поля, на яких стирчали поодинокі дерева. За деревами паслися вівці та корови, а ще далі починався густий лісок. Саме за ним, якщо вірити мапі, і розташовувався оленячий заповідник. Тротуару як такого тут не було, та в ньому й не було потреби, бо автомобільного руху не було також. Не було тут помітно й жодних ознак життя, аж доки я не проминула останню хату і не вийшла до поштового відділення, яке одночасно було сільською крамницею.

З крамниці вигулькнули двоє малюків у жовтеньких макінтошах і побігли поперед матері, яка затрималася біля поштової скриньки. Невеличка на зріст і тендітна, жінка силкувалася приклеїти поштові марки на конверти, намагаючись не впустити при цьому заткнутої під руку газети. Старший малюк, хлопчик, простяг руку до сміттєвого кошика на придорожньому стовпі, щоб викинути обгортку з цукерок, потім підійшов до сестри, щоб і її обгортку викинути туди ж, але дівчинка запротестувала:

— Я сама, я сама!

Вона стала навшпиньки, простягла руку і, не звертаючи уваги на незгоду брата, кинула папірець, намагаючись влучити у роззявлену пащу кошика. Але тут дмухнув вітер і поніс обгортку по дорозі.

— Я ж казав тобі!

Обоє дитинчат прожогом кинулися навздогін, але різко зупинилися, забачивши мене. Два біляві чубчики над двома парами абсолютно однакових карих оченят. Два ротики, розтулені