Тринадцята казка - Діана Сеттерфілд

шмат кам’яної кладки, я спромоглася зазирнути всередину. Побачене збурило в моїй душі гостре відчуття тривоги. Поняття «кімната» містить у собі щось універсальне, звичне і всім знайоме. Хоча спальня в моїй квартирі над крамницею, моя дитяча спальня в будинку батьків та спальня в помешканні міс Вінтер і суттєво відрізнялися, вони тим не менш мали певні спільні елементи, елементи, що є незмінними скрізь і для всіх. Навіть таке тимчасове житло, як тент, має дах для захисту від негоди і достатньо простору, щоб людина могла до нього входити, переміщатися всередині і виходити; а ще воно має певні відмінності між інтер’єром та екстер’єром. У цій кімнаті нічого з вищезгаданого не було.

Балки перекриття попадали додолу, декотрі перерізали простір у діагональній площині й упирались одним кінцем у купи битого каміння, уламків дерева та іншого матеріалу незрозумілого походження, що заповнював кімнату аж до рівня вікна. У різних закутках то тут, то там виднілися покинуті пташині гнізда. Птахи занесли сюди насіння, тут вільно почувалися дощ, сніг та сонячне світло, тож недивно, що в цьому царстві хаосу й руїн пустили коріння рослини. Я помітила сухі стебла будлеї та веретеноподібний самбук, що пнувся до світла. Наче візерунок на шпалерах, по стінах звивався плющ.

Витягнувши шию, немов журавель, я примудрилася зазирнути далі — і побачила щось схоже на темний тунель. Чотири високі стіни залишилися неушкодженими, але замість стелі я узріла тільки чотири нерівномірно розташовані балки, за якими зяяла порожнеча; далі — ще кілька балок, потім ще і ще. А в кінці тунелю виднілося світло. То було небо.

Тут навіть привидові не судилося вижити, не те що людині.

Неможливо було навіть уявити, що колись тут були шпалери, меблі, картини. Свічки в канделябрах колись освітлювали те, що зараз освітлювало сонце. Чим же була колись ця кімната? Вітальнею, їдальнею чи кімнатою для музичення?

Я скоса поглянула на безладне звалище в кімнаті. І в тому хаосі, який колись був домівкою, щось раптом привернуло мою увагу. Спочатку мені здалося, що то — наполовину впалий брус, але той предмет був для цього затонким, до того ж схоже було, що він кріпився до стіни. Потім я помітила ще один подібний брус, потім — іще. Розташовані на однаковій відстані, ці шматки дерева, схоже, були під прямим кутом з’єднані між собою коротшими брусами. У найближчому до мене кутку ці дерев’яні секції збереглися найкраще.

Раптовий здогад блискавкою промайнув у голові. Ці шматки деревини — ніщо інше, як полиці! Ця химерна комбінація з елементів природи та скаліченої архітектури колись була бібліотекою.

Мить — і я пролізла крізь вибите вікно.

Дуже обережно, крок за кроком намацуючи опору під ногами, я почала пробиратися поміж уламків. Я вдивлялася в закутки й темні заглибини, але книжок не було. Утім, я й не сподівалася їх побачити — хіба вони могли зберегтися тут?! Але не шукати я просто не могла.

На кілька хвилин я відволіклася, щоб зайнятися фотографуванням. Зробила знімки зяючих вікон без шибок, дерев’яних планок, на яких колись стояли книжки, й важких дубових дверей у масивному одвірку.

Намагаючись забезпечити найкраще зображення великого каміна, я нахилилася трохи вперед і вбік — і завмерла від несподіванки. Потім схвильовано проковтнула слину і відзначила, що пульс трохи пришвидшився. То мені почулося? Чи просто здалося? Наче щось ворухнулося десь глибоко в уламках у мене під ногами?.. Та ні. Нічого там не було. Обережно ступаючи, я повільно наблизилась до діри в кам’яній кладці, достатньо великої, щоб крізь неї проникнути.

Через цей отвір я опинилася в головному вестибулі. Тут були такі самі подвійні двері, що я їх бачила знадвору. Кам’яні сходи витримали пожежу й залишилися неушкодженими. Нагору вів широкий прогін, поруччя заросло плющем, але рослині не вдалося сховати ознаки давнього солідного архітектурного стилю, й видно було граційний вигин, що біля основи розширявся у вигляді хатки равлика чи то чудернацького перевернутого апострофа.

Ці сходи вели до галереї, яка колись, напевне, простягалася на всю ширину вестибуля. З одного боку лишився тільки нерівний край поламаної дощатої підлоги, а далі — глибоке провалля, на дні якого — кам’яна долівка. Натомість із протилежного боку підлога збереглася майже повністю. Уздовж галереї вели залишки поруччя, потім починався коридор. Закіптюжена, але й досі ціла стеля; навіть двері є. Уперше в цьому будинку натрапила я на ту його частину, якій, вочевидь, пощастило уникнути тотального знищення. Вона мала вигляд місця цілком придатного для життя.

Я швидко зробила кілька знімків, а потім, випробовуючи кожну дошку під ногами, перш ніж на неї стати, обережно увійшла до коридору.

За першими ж дверима, що я їх відчинила, повернувши ручку, починалося провалля; виднілися гілки дерев і блакитне небо. Ні тобі стін, ні стелі, ні долівки — просто свіже повітря і порожнеча.

Я швидко зачинила двері і сторожко рушила краєм коридору, намагаючись менше перейматися небезпеками, що підстерігали мене на кожному кроці. Увесь час перевіряючи надійність підлоги, я зійшла на другий поверх, повернула ручку дверей, і ті самі´ розчинилися переді мною.

Там хтось ворухнувся.

Та це ж моя сестра!

Я ледь не зробила крок їй назустріч.

Ледь не зробила.

І враз збагнула. Дзеркало! Просто дзеркало. Потемніле від бруду і вкрите темними плямами, схожими на чорнильні.

Я поглянула на місце, куди щойно збиралася ступити. Просто переді мною дошки підлоги закінчувалися й починалася прірва футів зо двадцять завглибшки, на дні якої лежали безжально тверді кам’яні плити.

Серце моє несамовито калатало. Я знову звела очі — і знову побачила її. Блідолиця безпритульниця із сумними очима, неясна імлиста постать, вона тремтіла в оболонці, що колись була її тілом.

Вона теж помітила мене. Вона стояла з благально простягнутою рукою, наче все, що я мала зробити, — це ступити крок назустріч і взяти її руку у свою. А може, так і вчинити? Може, це і буде найкращим, найпростішим рішенням: узяти й нарешті возз’єднатися з нею? Який сенс розводити тяганину?

Не знаю, скільки я отак простояла, спостерігаючи, як вона кличе мене…

— Ні, — нарешті прошепотіли мої губи, але її рука все одно манила мене. — Вибач, але я не можу.

І сестра повільно опустила руку.

Потім узяла фотоапарат і сфотографувала мене.

Мені стало жаль її. Знімки крізь скло завжди виходять погано. Я знаю. Я вже пробувала.

І ось моя рука вже тримається за ручку третіх дверей. Правило трьох, як говорить міс Вінтер. Але я вже й забула про неї. Цей небезпечний будинок із його