Американські боги - Ніл Гейман
Тінь бачив їх усіх, і знав, що були вони одне.
— Якщо не закриєш писка, муха залетить, — сказало все це розмаїття, яке було паном Нансі.
Тінь закрив рота і відчув, як у нього пересохло у горлі.
На пагорбі за милю від них стояв дерев’яний чертог. Вздовж морського берега їхні скакуни йшли риссю в напрямку чертога, нечутно торкаючись лапами та копитами сухого піску.
Чорнобог пришпорив свого кентавра, а потім поплескав його по людському плечу.
— Це все не насправді, — гірко сказав він до Тіні. — Все тільки у твоїй голові, і краще про це вобще не думати.
Тінь бачив старого сивого переселенця зі Східної Європи із залізним зубом і в потертому дощовику, а ще він бачив тінь, яка стелилася по землі, чорнішу за темряву довкола них, лише два ока світять розжареними вуглинами, і бачив князя з довгим чорним волоссям і довгими чорними вусами, на руках і обличчі його — кров, а наготу його вкривала тільки ведмежа шкура на плечах, і їхав він верхи на чудернацькій химері — напівлюдині-напівзвірі, груди і обличчя якої вкривали спіралі і вихори, наколоті синім чорнилом.
— Хто ти? — запитав Тінь. — Що ти?
Їхні скакуни ступали вздовж берега. Хвилі ненастанно кидалися на нічний пляж і розбивались об берег.
Середа спрямував свого вовка, попелясто-сіре чудисько із зеленими очима, до Тіні. Тінів тигро-орел сахнувся від такого сусідства. Тіні довелося погладити його по загривку і заспокоїти лагідними словами. Хвіст тварини засмикався, ніби вона готувалася до атаки. Тіні вбачалося, що ще один вовк, близнюк вовка Середи, на мить порівнявся з ними і зник серед піщаних дюн.
— Чи знаєш ти, хто я, Тіне? — прогримів Середа. Він гарцював на спині свого вовка, гордовито здійнявши голову. Праве око його метало блискавиці, ліве око — тьмяне. На ньому був плащ із просторим, як на рясі середньовічного ченця, каптуром, який затінював обличчя. — Я пообіцяв тобі, що відкрию свої імена. Ось як мене звуть. Я той, що радіє битві, я Грім, я Вершник і я — Третьонароджений. Я Одноокий. Звуть мене Всевишнім, і Всемудрим. Я — Ґрімнір, і я — Той, що у каптурі. І Всебатько я, і Ґондлір я, і Жезлоносець. У мене стільки імен, скільки є вітрів, і стільки прозвань, скільки є способів померти. Круки мої — Гуґін і Мунін, Думка і Пам’ять, вовки мої — Фрекі та Ґері, шибениця — моя кобила.
Двійко примарних воронів, немов прозорі обриси птахів, опустилися Середі на плечі, встромили дзьоби обабіч голови, аби скуштувати тями його, і знову відлетіли у світи.
«У що я маю вірити?» — думав Тінь, і відповідь зазвучала у ньому голосом, що вернувся з-під землі і загуркотів: «Повір геть усьому!».
— Одін? — вітер зірвав ім’я з Тіневих губ.
— Одін, — шепнув Середа, і гуркіт прибою об берег, встелений черепами, не міг заглушити його шепоту.
— Одін, — мовив Середа, і смакував він це ймення.
— Одін, — голос Середи переможно лунав від виднокраю до виднокраю.
Ймення його здіймалось і проростало, і сповнювало собою світ, ніби кров, що пульсувала у Тіневих вухах.
А потім, як це буває у снах, вони вже не мчали до далекого чертогу — вони просто були там, а їхні скакуни стояли припнуті у стійлах.
Чертог був просторим, але дуже простим. Дерев’яні стіни, критий соломою дах. Посеред чертогу палало вогнище, і дим виїдав Тіневі очі. Нансі поскаржився йому:
— Треба було зустрічатися не в його голові, а в моїй. У мене хоча б тепло.
— Ми у нього в голові?
— Можна й так сказати. Це — Валаск’яльф. Його старий чертог.
Тінь з полегшенням зауважив, що Нансі знову був тільки старим чоловіком в канаркових рукавичках, хоча обриси, яких набувала його тінь, танцюючи, тремтячи і переміняючись у відблисках полум’я, не завжди нагадували людські.
Біля стін стояли дерев’яні лави, на яких розмістилося, може, з десятеро. Вони тримались осторонь одне від одного: строкате збіговисько, серед якого були темношкіра матрона в червоному сарі, кілька пошарпаних життям бізнесменів, ще якісь люди, що сиділи надто близько до вогнища, аби Тінь міг їх розгледіти.
— Де вони, га? — люто зашипів Середа на Нансі. — Де моя рать? Нас має бути більше! В десять разів більше!
— Ти ж сам усіх запрошував, — стенув плечима Нансі. — Я б на твоєму місці дивувався, чого їх так багато. Як думаєш, чи не варто для початку розповісти байку?
— Навіть не думай.
— Не сказав би, що вони надто доброзичливо налаштовані. А байками чудово переманювати когось до себе. І скальда, що для них заспівав би, в тебе нема.
— Ніяких байок! Не зараз. Матимеш час для байок пізніше. Але зачекай.
— Добре, добре, ніяких байок. Тільки невеличкий розігрів, — і пан Нансі ковзнув до вогнища з приязною усмішкою на устах.
— Я знаю, про що ви думаєте, — завів він. — Ви думаєте, якого милого витворяє компе Анансі? Чому Анансі виходить говорити до вас, яких Усебатько скликав сюди, і я, як і ви, прийшов? Ну, я так собі думаю, що часом людям треба нагадувати про деякі речі. Я роззираюсь, коли я заходжу, і що я бачу? Перше, про що я думаю — а де ж усі решта? А потім я подумав, що тільки те, що нас мало, а їх багато, що ми слабкі, а вони сильні, не означає, що ми програли.
Одного разу зустрічаю я тигра біля ставка. В тигра яйця більші, ніж у всіх тварин, яких я коли-небудь бачив до того. А ще в тигра найміцніші кігті, і ікла, довжелезні, як ножаки, і гострющі, як леза. Я і кажу йому: «Братчику-тигре, ти йди поплавай, а я пригляну за твоїми яйцями». О, він так пишався своїми яйцями. Ну, і влазить тигр до ставка, і пливе, а я чіпляю на себе його яйця, а йому залишаю мої мацюнькі павучі яєчка. А потім знаєте що я роблю? Тікаю геть швидко-швидко, з усього духу.
Я не зупиняюся, поки не добіжу до наступного містечка. А там сидить Старий Макак. «Виглядаєш жвавенько, старенький Анансі», — каже мені Старий Макак. А я йому кажу: «Знаєш, там за містом співають. І співають такої смішної
