Американські боги - Ніл Гейман

— То я, по-твоєму, немовля? — вона насварилася на нього пальцем. — У Калігаті, де я мешкала раніше, я постаріла ще до того, як тебе вимріяли, дурню. І це я немовля? Що ж, нехай я буду немовлям, тому що у твоїх нісенітницях нема і краплини здорового глузду.

І знову Тінь побачив два образи: зморшкувата, сердито насуплена стара, а за нею — набагато більша фігура нагої жінки, зі шкірою чорною, мов нова шкіряна куртка, тільки губи і язик червоні, ніби вкриті кров’ю. Її шию оперізувало намисто з черепів, у кожній з тисячі рук — ніж, або меч, або стяті голови.

— Я не називав тебе немовлям, Мама-джі. Але здається очевидним...

— Єдина очевидна річ тут, — перебила стара, вказавши на Середу (і за нею, і крізь неї, і над нею чорний палець із гострим кігтем відізвався на її рух і також уткнувся в нього), — це твоя манія величі. Ми здавна мирно живемо на цій землі. Справді, комусь з нас ведеться ліпше, комусь — гірше. Мені ведеться добре. Там, в Індії, моїй інкарнації живеться краще, ніж мені, але я не заперечую. Я не заздрісна. Я бачила, як нові боги здіймаються на вершини, і я бачила, як вони падають у прірву.

Стара опустила руку.

Тінь спостерігав, як інші кидають на неї погляди: з повагою, захопленням, збентеженням.

— Ще вчора тут поклонялися залізницям. А сьогодні залізні боги там само, де і мисливці за смарагдами, — в забутті...

— До чого ти ведеш, Мама-джі? — нетерпляче мовив Середа.

— До чого я веду? — ніздрі Мама-джі роздувались, кутики рота опустились. — Що ж, очевидно, я тільки немовля, та на мій погляд, наше діло — чекати. Не робити нічого. Звідки нам знати, чи хочуть вони заподіяти нам лихо?

— Коли вони прийдуть за тобою серед ночі, схоплять тебе і прикінчать, ти теж будеш казати, що наше діло — чекати?

Все її обличчя — губи, ніс, брови — виражало зверхнє зачудування:

— Якщо вони спробують, то переконаються, що мене складно знайти, а ще складніше — прикінчити.

Опецькуватий молодик на лавці позад Мами-джі прокашлявся, щоб привернути увагу, тоді гучно заговорив:

— Усебатьку, в моїх людей справи йдуть добре. Ми задоволені тим, що в нас є. Якщо ця твоя війна обернеться проти нас, ми втратимо все.

Коли Середа заговорив, язики вогнища знову здійнялися і освітили обличчя присутніх:

— Ви вже втратили все. Я пропоную вам шанс забрати хоч дещицю назад.

Я в це не вірю, думав Тінь. Я нічому з цього не вірю. Може, мені досі п’ятнадцять. Мама досі жива, і я ще не зустрів Лору. А все, що зі мною трапилось потім, — просто дуже правдоподібний сон. Але в це він теж не повірив. Все, чому ми можемо вірити, — це наші відчуття: саме завдяки їм ми сприймаємо світ, завдяки зору, завдяки дотику, завдяки пам’яті. Якщо і вони нам брешуть, то нічому немає віри. Та навіть якщо ми не віримо, ми все одно не можемо обрати кружного шляху і обійти те, що наші відчуття нам показують, ні, дорогою відчуттів ми повинні пройти до кінця.

Вогонь згас, і темрява огорнула Валаск’яльф, Одінів чертог.

— І що тепер? — прошепотів Тінь.

— Тепер, — буркнув пан Нансі, — ми повернемося до зали з Каруселлю, і старий-добрий Одноокий виставить нам усім гарненький обід, суне грошики в кілька кишеньок, поцьомає пару немовляток, і ніхто більше не буде згадувати слова на букву Б.

— Слова на букву Б?

— Боги. Хлопче, де ти волочився, коли роздавали мізки?

— Хтось розказував історію про те, як вкрав тигрячі яйця, і я спинився послухати, чим вона закінчилась.

Нансі захихотів, а Тінь продовжив:

— То вони ні до чого не домовились? Ніхто ж ні на що не погодився.

— О, він працює над ними без поспіху. Буде обробляти їх по одненькому. Зрештою вони прибіжать до нього.

Тінь відчув, що звідкись дме вітер, куйовдить його волосся, торкається щік, тягне за собою.

Вони стояли в залі з Найбільшою каруселлю світу і слухали «Імператорський вальс».

В іншому кінці приміщення, під стіною, завішаною дерев’яними карусельними кониками, Середа розмовляв з групою людей, на вигляд — туристів: їх було десь стільки ж, скільки і слухачів у Чертогах Середи.

— За мною, за мною, — погукав Середа, і повів їх до єдиного виходу, оформленого як роззявлена паща велетенської потвори з гострими зубиськами, готової розшматувати всіх на клаптики. Він танцював між них ніби політик — вмовляв, підбадьорював, обнадіював, усміхався, тактовно заперечував, заспокоював.

— Це справді трапилось? — запитав Тінь.

— Що трапилось, юний пане Тями-ані-Грама? — перепитав Нансі.

— Чертоги. Вогонь. Яйця тигра. Катання на Каруселі.

— Дурню, на каруселі не можна кататися. Ти що, не бачив написів? Тепер закрий хліборізку.

Паща потвори вела до Органної зали, і Тінь запитав себе, чи не ішли вони цією дорогою раніше. Вдруге, зрештою, зала була не менш химерною на вигляд. Середа повів їх до найближчого виходу: догори сходами, повз фігури чотирьох вершників Апокаліпсису в натуральну величину, які звисали зі стелі.

Тінь і Нансі чимчикували позаду. Вони покинули Дім-на-Скелі, минули магазинчик із сувенірами і попрямували до паркінгу.

— Шкода, що ми так рано звідси їдемо, — зітхнув Нансі. — Я трохи сподівався побачити найбільший механічний оркестр на світі.

— Я бачив, — озвався Чорнобог. — Такоє.

Ресторан розмістився у просторій прямокутній будівлі при дорозі кілометрів на десять північніше від Дому-на-Скелі. Середа сказав кожному з присутніх, що вечеря — за його рахунок, і що він потурбувався про доїзд для тих, у кого не було власного транспорту.

Тінь замислився про те, як вони дістались Дому-на-Скелі без власних транспортних засобів і як вони збираються вирушати далі, але нічого не сказав. Мовчання виглядало наймудрішим рішенням.

У його машину набилися гості Середи, яких він мав відвезти до ресторану: жінка в червоному сарі сіла на переднє сидіння поруч з ним. Ззаду розташувалися двоє: химерний на вигляд молодик, імені якого Тінь не розчув, але, здавалося, то було щось схоже на «Елвіс», і інший, у темному костюмі. Його Тінь не запам’ятав.

Тінь стояв поруч із цим чоловіком біля машини, він відчиняв йому