Американські боги - Ніл Гейман
— Нащо вона тут стоїть? — спитав Тінь. — В сенсі, я розумію, найбільша світова карусель і все таке, сотні тварин, сотні лампочок, кружляє весь час, але ж ніхто ніколи на ній не катається.
— Вона тут не для того, щоб на ній катались. Принаймні не для того, щоб каталися люди, — озвався Середа. — Ця карусель тут для того, щоб нею захоплювались. Вона тут просто щоб бути.
— Як молитовне колесо, крутиться і крутиться, — погодився Нансі. — Накопичує силу.
— То саме тут ви зустрічаєтесь з усіма решта? — поцікавився Тінь — Я думав, ви збираєтесь тут. Але ж тут порожньо.
Середа вишкірився своєю моторошною посмішкою:
— Тіне! Ти ставиш надто багато запитань. Я ж плачу тобі не за те, щоб ти ставив запитання, га?
— Вибач.
— А тепер стань отут-о і поможи нам, — Середа підійшов до платформи з боку, де висів її опис і попередження, що на ній не можна кататись.
Тінь збирався сказати щось, але натомість допоміг їм, одному за одним, піднятись. Середа, здавалось, важив цілу тонну. Чорнобог видерся сам, використавши тільки плече Тіні, аби обпертися. Нансі, здавалось, геть нічого не важив. Кожен зі старих видряпався на виступ, а потім, підтанцьовуючи, вони зійшли на платформу каруселі, що кружляла перед ними.
— Ну, — гаркнув Середа, — ти йдеш, га?
Тінь, на мить завагавшись, поспішно перевірив, чи не ошивається, бува, поруч хтось з персоналу Дому-на-Скелі, і собі ковзнув на виступ за платформою Найбільшої каруселі світу. Він із певним здивуванням зловив себе на тому, що його куди більше непокоїло порушення правил катання на каруселі, ніж посібництво у сьогоднішньому пограбуванні банку.
Кожен зі старих вибрав собі, на чому поїде. Середа осідлав золотого вовка. Чорнобог — кентавра в обладунках. Обличчя кентавра ховав залізний шолом. Нансі, підсміюючись, ковзнув на спину гігантського лева, якого майстер втілив посеред стрибка, із роззявленою в рику пащею. Нансі поплескав левів бік. Вальс Штрауса велично ніс їх по колу.
Середа усміхався, а Нансі і взагалі заливався задоволеним старечим хихотінням, ба, навіть Чорнобог, здавалося, насолоджується моментом. Тінь раптом відчув, ніби з його плечей зняли якийсь тягар: трійко старих просто задоволено катались на Найбільшій каруселі світу. Ну то й що, якби їх всіх повикидали копняками під зад із цього місця? Хіба воно того не вартувало, якщо потім можна буде сказати, що вони катались на Найбільшій каруселі світу? Хіба покататися на спині одного з цих фантастичних монстрів не вартувало того?
Тінь приглядався до бульдога, левіафана і до слона з золотим паланкіном на спині. Врешті, видерся на спину істоті з орлиною головою та тілом тигра і міцно вхопився.
У голові Тіні заструменіли, задзвеніли і заграли вальсові ритми «Блакитного Дунаю», вогні тисяч люстр заблищали і затанцювали, і на мить Тінь знову став дитиною, яку могло зробити щасливою одне катання на каруселі. Він залишався на місці, на спині свого орлотигра, в центрі всього, а світ кружляв довкола нього.
За музикою Тінь почув власний сміх. Він почувався щасливим. Так, ніби останніх тридцяти шести годин не було, так, ніби останніх трьох років не було, так, ніби його життя було лише маренням малого хлопчиська, який катався на каруселі в парку «Золоті ворота» в Сан-Франциско під час своєї першої подорожі до Сполучених Штатів, навіженого марафону кораблем і машиною, наче його мати стояла там, дивилась на нього з гордістю, а він лизав і смоктав морозиво, яке стікало йому по пальцях, міцно тримався, і сподівався, що музика ніколи не стихне, карусель ніколи не сповільниться, їзда ніколи не закінчиться. Він кружляв, кружляв і кружляв...
А потім світло згасло і Тінь побачив богів.
Розділ шостий
Крізь браму нашу натовп різношерстий ходить —
бо розчинили її настіж і покинули всі стражі.
З-над Волги і зі степу прибуло татарського народу,
Прибуло люду з Альп та з-за Тибетських кряжів.
Слов’яни, кельти, вікінги, малайці, скіфи
тікають від Старого світу бідності і знеохоти.
Летять за ними навздогін незнані боги й міфи,
хижацькі пристрасті шкребуться у ворота.
Свої пісні несе нам кожен з них,
Вони дзвенять на нашому кордоні
І мови ті, якими чути їх —
Цеглини в вежі Вавилону.
Томас Олдріч, «Ворота без вартових», 1882
Щойно Тінь катався на Найбільшій каруселі світу, вчепившись у орлоголового тигра, аж ось червоні і білі вогні каруселі блимають і гаснуть, і він падає крізь океан зірок. Механічні вальси стихли, ритмічні звуки, що їх змінили, нагадували бій барабанів або шум хвиль, які розбиваються об берег далекого океану.
Світили тільки зорі, але в їхньому холодному сяйві чітко промальовувалися усі деталі. Пальцями лівиці Тінь відчував хутро, а долонею правої руки — пір’я, звір під ним потягнувся і потрюхикав далі.
— Добре так кататися, еге ж? — голос звідкись ззаду звучав одночасно і у вухах, і всередині голови.
Тінь повільно обернувся: він почувався, ніби у сповільненій зйомці, кадри розтягувалися, поки він рухався, кожна мить застигала, і кожен подих тривав безкінечність. У свідомості зринали нісенітні образи — він наче бачив світ крізь фасеткові комашині очі бабки, але кожна чарунка показувала щось інше, і він не здатен був поєднати те, що бачив (чи думав, що бачить) в одне ціле, що мало б сенс.
Він дивився на пана Нансі, старого чорного чоловіка з тоненькими вусиками у картатому піджаку і канаркових рукавичках, який високо над землею здіймався і опускався верхи на леві з каруселі, водночас на тому ж місці бачив він яскравого шипастого павука розміром з коня, який, хизуючись, розглядав його згори, і очі його були — смарагдові туманності, тоді ж він бачив надзвичайно високого шестирукого чоловіка з темною шкірою кольору тикового дерева, в головному уборі зі страусячого пір’я, обличчя вкрите червоним візерунком, а під ним — сердитий золотий лев, у гриву якого він вчепився однією парою рук, бачив він і чорного хлопчика, одягненого в дрантя, ліва нога розпухла, а на ній порпалися чорні
