Місто заклиначів дощу - Томас Тімайєр

Оскар придивився: у руці в Елізи була фотографічна пластина!

Гаррі Босуелл неспокійно кидався уві сні.

Щойно йому снився дім — його власний невеликий котедж із маленьким садочком у Нью-Джерсі. Симпатична сусідка весело помахала йому рукою з-за огорожі. Раптом фарби зблякли, контури розпливлися, і перед ним постала геть інша картина.

Він знову був в ущелині Колка, на самому початку свого шляху — ще до того, як йому вдалося наткнутися на Небесну стежку. Місцевість навколо нагадувала поруйноване кладовище, а розколені кам’яні брили гігантського осипу були схожі на могильні плити.

Цей пейзаж навіював підсвідомий жах. Ще зовсім недавно він пробирався через густий гірський ліс, але раптом уся рослинність зникла. Перед ним розстилалася зовсім гола гірська улоговина. І щойно він зібрався пройти трохи вперед, щоб розвідати шлях, як позаду пролунало тужливе іржання, в якому чулася мука.

Його мул!

Звичайний мул, нав’ючений запасами й фотографічним устаткуванням, плентався за Босуеллом, іноді відстаючи, коли йому траплявся п’ятачок грунту, вкритий травою. Але зараз, судячи з іржання, сталося щось серйозне. Можливо, тварина поранилась або вивихнула суглоб.

Мулові крики не стихали, і коли Гаррі нарешті його відшукав, підтвердилися його найгірші побоювання. Тварина оступилася, а її задня нога потрапила в розколину скелі. Морда мула була вкрита піною, несамовиті очі оберталися, немов він благав господаря не кидати його в біді.

— Оце так! — вигукнув Босуелл. — Що це ти тут затіяв, хлопче? Ну-ну, не панікуй, наберися терпцю, зараз я тебе витягну.

Одначе, це виявилося не так просто, як на перший погляд. Нога мула міцно засіла в розколині аж до стегна, а її переляканий на смерть власник так панікував, що фотографові знай доводилося ухилятися від безладних ударів передніх копит. Лише з третьої спроби йому вдалося звільнити тварину з кам’яної пастки. Обстеживши копито й кісточку мула, Гаррі виявив кілька значних саден, але всі кістки були цілі.

Змучений, спітнілий, він опустився на землю, вийняв із сідельної сумки флягу і трохи надпив. Він уже загвинчував кришку фляги, коли йому на око потрапив камінь, що стирчав поряд із розколиною. На ньому були нашкрябані дивні знаки.

Та чи знаки це? Він підвівся, ступив кілька кроків до каменя і взявся очищати його від плям лишайника й пилу. Тепер остаточно стало ясно, що перед ним — не випадкові подряпини, що виникли під час чергового каменепаду.

Гаррі вийняв записник і почав змальовувати символ за символом. А коли закінчив, щось глибоко всередині підказало йому, що він стоїть на порозі відкриття.

Якого? Поки він не знав. Але символи на камені вже починали говорити.

Босуелл досить довго прожив у Перу, щоб вивчити кечуа — мову, якою володіли майже всі перуанські індіанці. Це був свого роду «міжплемінний» засіб спілкування. Але кечуа була розмовною мовою, писемності на ній не існувало, якщо не вважати письмом кіпу — особливу форму збереження важливих відомостей за допомогою комбінацій вузликів і петель на нитках, що звисають із спеціально для цього призначеного намиста.

Символи, які він змалював до свого блокнота, як дві краплі води були схожі на кіпу, тільки викарбувані на камені. Гаррі не був фахівцем із вузликового письма, але й він зумів зрозуміти — йдеться тут про стежку, що веде в небеса.

У цьому щось було. Небеса небесами, але, можливо, знаки вказують шлях до нікому не відомої фортеці інків, схованої в тутешніх горах? Із другого боку, він був готовий піти куди завгодно, тільки б швидше забратися з цієї мертвої долини.

Він знову придивився: знаки утворювали якусь систему, деякі з них указували на орієнтири — скелі певної форми, і визначали послідовність, у якій належало пересуватися від орієнтира до орієнтира.

Пам’ятаючи про нещасний випадок із мулом, він з величезною обережністю рушив у напрямі, який вказував перший символ. Крок за кроком, глибоко зосереджений, щоб не зробити ані найменшої помилки.

Так минула година, і стежка, і завалена уламками улоговина лишилися далеко позаду. Тепер він підіймався пологим схилом гори — назустріч невідомому.

Гаррі Босуелл розплющив очі. Його дихання було уривчастим, серце билося вдвічі частіше ніж зазвичай, шкіру вкривав липкий піт. Під собою він відчував тверді дошки спального настилу, пітьма вгорі ховала стелю його в’язниці. При цьому він почувався так, ніби хтось чужий побував у нього в голові і копирсався в його найпотаємніших думках.

…Темношкіра жінка прокинулася, немов випірнувши на поверхню з глибокого чорторию.

І перше, що вона побачила, були обличчя Оскара і Шарлотти. Хлопець прикладав хусточку, змочену крижаною водою до її чола, а дівчина тримала її за руку в своїх і ніжно погладжувала.

— Вхід… — знесилено прошепотіла Еліза. — Тепер я знаю, де розташований вхід.

— Про що ти кажеш, Елізо? — здивовано дивився на неї Оскар.

Жінка промовила, ледь задихаючись: «Босуелл живий. Він… — проте закінчити фразу їй не вдалося: її перервав різкий крик Гумбольдта.

Всі разом повернули обличчя до узвишшя, яке вчений вибрав за спостережний пункт. Карл Фрідріх Гумбольдт, який на повний зріст стояв на пласкій вершині, махав рукою, одночасно кричачи:

— Вони вже поруч!.. Швидше! Збирайте манатки, ми повинні негайно забратися звідси!..

Волкріс Стоун ніяк не могла дати раду своєму хвилюванню.

Піднісши потужний бінокль до очей, вона дивилася на схід. Це він, Карл Фрідріх! Його високу, все ще міцну постать і незвичайної форми ніс неможливо з кимось сплутати. Не так уже він змінився за минулі роки.