Місто заклиначів дощу - Томас Тімайєр

Чим він зайнятий? У руках у нього такий самий бінокль, його об’єктиви націлені просто туди, де зараз вона, і, певна річ, він її впізнав. Не так це вже й важко — попри те, що минуло аж двадцять років, вона у чудовій формі.

Що вона прочитає в його очах, коли він опустить бінокль? Страх, усвідомлення провини чи, може, радість?

Здавалося, минула вічність, перш ніж він відірвав бінокль від очей, і вона змогла поглянути на його обличчя — сухе, тверде, немов вирізьблене з граніту. Різкі складки навколо рота й очі, в яких світиться непохитна воля. Ані усмішки, ані вітання. Ні, ця людина не проситиме в неї вибачення. Навіть коли знає, що зробила помилку. Мабуть, він навіть не здогадується, скільки горя він завдав їй тоді, в Китаї!

Гумбольдт повільно відвернувся, змахнув рукою, щось гукнув і почав квапливо спускатися зі свого спостережного майданчика.

Волкріс відчула, як у грудях у неї закипає гнів.

Добре, нехай. Скоро ми покінчимо з його зарозумілістю і гординею. Вона має намір здолати його, і не деінде, а на його власній території. Ніщо не може уразити вченого болючіше, ніж інтелектуальний програш суперникові в науці. Саме це вона і зробить: украде велике відкриття прямо у нього з-під носа. І йому доведеться відступити з порожніми руками — невдахою, з якого потішатимуться колеги.

Вона сунула бінокль у сідельну сумку, розвернула коня й поскакала до Пеппера.

Цей боягузливий тип чекав на неї внизу, не випускаючи з рук рушниці. З тієї хвилини, як вони виявили сліди ночівлі Гумбольдта і його людей, а поряд останки жахливої тварюки, він чіплявся за неї, як потопаючий за соломинку, і весь час тремтів від страху. Не кажучи про те, що тепер йому всюди ввижалися монстри, він не міг змусити себе проїхати на коні крутим схилом і взагалі став для неї тягарем. Без Пеппера вона вже давним-давно наздогнала б Гумбольдта.

— Ворушіться, Пеппере. Гумбольдт за дві милі попереду нас. Я його бачила. Якщо ми поквапимось, то ще до настання ночі наздоженемо їх.

— Стривайте, стривайте! — Редактор аж підскочив у сідлі. — То він вас бачив?

— Гадаю, що так.

— Тоді ми в жодному разі не повинні діяти необдумано. Разом із Гумбольдтом їх четверо. Скажіть, Волкріс, чого ви добиваєтесь? Хочете наздогнати їх і зчепитися з ними?

— Це станеться так чи так. Ми не зможемо обігнати їх непоміченими, тим паче в ущелині, де двом мулам годі роз’їхатись!

— Їй-богу, не знаю… — Пеппер нерішуче поглянув на неї. — Все це здається мені дуже ризикованим. Якщо вірити чуткам, Гумбольдт не з тих, хто дозволяє обійти себе на прямій. Усі вони озброєні. А що, як зав’яжеться бій?

Волкріс недбало поплескала по сумці, в якій лежала її зброя.

— Щодо цього не турбуйтеся. Він не зважиться, хоча б тому, що добре знає мене. У нього просто немає жодних шансів.

— Усе це дуже, дуже нелегко…

— Пеппере, ви фантастичний боягуз. Через вас ми втратимо все на світі. Якщо ми розраховуємо добитися успіху, нам так чи інакше доведеться розпочати боротьбу з Гумбольдтом та його людьми. Отже, вирішуйте!

Вона відчувала, що починає втрачати контроль над собою.

— У вас завжди в голові лише крайнощі, Волкріс, — сумно повів мову Пеппер. — Чорне — біле, добро — зло. А чи не спробувати вам навчитися знаходити якусь середину? Куди розумніше було б об’єднати наші зусилля, уклавши союз із Гумбольдтом та його людьми. У будь-якому разі шанси на успіх тільки зростуть, хіба ні?

— Ніяких компромісів із Гумбольдтом бути не може, — люто прошипіла Волкріс. — Йому не можна довіряти. Я знаю його і суджу з власного гіркого досвіду!

— Авжеж, звичайно. Ви розповідали. Але скільки років минуло відтоді? П’ятнадцять? Двадцять? За такий час будь-яка людина може змінитися.

— Він не з тих, хто змінюється.

— Звідки вам знати?

— Знаю, і баста!

— А проте, ми будемо дотримуватися колишньої тактики. — Пеппер трохи підвищив голос. — Поки що я керую цією експедицією і приймаю рішення. Ми будемо абсолютно пасивні, не робитимемо ніяких демонстративних кроків. Гумбольдт знає, що ми його переслідуємо. Якщо він залишиться на місці й дочекається нас — добре. Якщо спробує втекти — ми йтимемо за ним доти, поки він переконається в тому, що йому не залишається нічого іншого, як об’єднатися з нами. Я цілком ясно висловлююся?

Він запитливо поглянув на жінку.

Волкріс прикусила губу. Зараз вона проклинала себе за те, що проговорилася про своє знайомство з Гумбольдом та їхні стосунки.

Але тепер пізно шкодувати про це. Доводиться визнати, що їй не вдалося переконати Пеппера. Що ж, вона досить довго дозволяла йому помітати собою, а зараз цьому приходить край. Час брати ситуацію в свої руки.

— Ви бос, — з очевидним небажанням сказала вона. — Хай буде по-вашому, хоча я діяла б зовсім інакше… Ох, диявол!.. — її права ступня раптом вислизнула із стремена. — Здається, щось із пряжкою… Їдьте поки вперед, а я за мить вас наздожену.

Волкріс спішилась і почала морочитися із стременом.

Макс кивнув і повільно поїхав угору по стежці. Вона почекала, поки редактор сховається за найближчими деревами, і за лічені секунди затягнула стремено.

Все це дозволило Волкріс хоч би на короткий час залишитися наодинці з собою і внутрішньо зібратися. Гумбольдт бачив її, а цю людину не можна недооцінювати. З усіх чоловіків, яких їй доводилося зустрічати, тільки він здавався цій жінці рівним їй. Уже в монастирі його майстерність воїна справляла сильне враження, і слід було виходити з того, що за минулі роки він його не