Місто заклиначів дощу - Томас Тімайєр

— Не беруся гадати, — знизала плечима Шарлотта. — Наскільки я його знаю, він ніколи не піддається паніці. Отже, все дуже серйозно. Таким, як останні три дні, я його ще не бачила. Він весь час видирається на скелі й валуни і вдивляється в стежку позаду нас. Мабуть, Волкріс Стоун набагато небезпечніша, ніж ми з тобою гадаємо.

Оскар гмикнув:

— Мене більше хвилює ця жахлива комаха. Звідки вона з’явилася? Де живе? І найголовніше питання: скільки їх тут? Адже коли б я заснув тієї ночі, всі ми були б давним-давно мертві. А в заростях уздовж стін ущелини вони можуть ховатися всюди, і помітити їх можна тільки тоді, коли здибаєшся з ними мало не ніс у ніс. Не хотів би я попасти на зуб такої тварюки!

— Неймовірно цікавий вид, а, можливо, і зовсім новий рід комах, — відгукнулася Шарлотта. — Він ніде не описаний, і ми виявилися першими, хто його відкрив. Тому маємо цілковите право дати йому наукову назву. Наприклад, «діаферодес Оскарі». Як тобі це подобається? Вона засміялася.

— Красненько дякую! — Оскар боязко оглянувся: зарості тут підступали майже до самісінької стежки. — Я, мабуть, відмовлюся від такої честі.

— У твоїх жилах ні краплі крові справжнього дослідника! Коли б ти був нащадком справжнього Гумбольдта, для тебе не було б більшої радості, ніж побачити своє ім’я увічненим на сторінках якої-небудь енциклопедії.

— Який сенс у відкритті, про яке навіть нікому розповісти? Що ж до мене, то я вважаю за краще просто лишитися живим. Тепер уся надія на Вілму, — Оскар простежив поглядом за ківі, що безтурботно шастала в чагарнику осторонь стежки. — Ось хто неодмінно попередить нас, якщо ця мерзенна тварюка влаштує на нас засідку!

Близько десятої ранку подорожні зупинилися на перший привал. На землі були розстелені повстяні попони, і Ельза за лічені хвилини приготувала нехитрий сніданок.

Оскар занепокоєно зауважив, що запасів у черезсідельних мішках стає дедалі менше, а поповнити їх нізвідки. В ущелині не було навіть натяку на людське житло, а в заростях не попадалося ні плодів, ні їстівної бульби. Зате води було предосить. Єдина рослина з вигляду була їстівною — великі пістряві боби в довгих стручках, але перевірити на собі їхні властивості ні в кого не виникло особливого бажання.

— Скільки можна дертися вгору та вгору? — бурчав Оскар, намагаючись відкремсати ножем шматок зачерствілої, як камінь, хлібини.

— Саме стільки, скільки знадобиться, щоб знайти Небесну стежку, — сердито кинув Гумбольдт. — Чи в тебе вже пропало бажання мандрувати?

— Ні, але річ у тім…

Учений, не слухаючи його, прихопив кусень хліба і шматок овечого сиру й попрямував на найближче узвишшя. Там він сів і став удивлятися в тіснину, що залишилася позаду ущелини. Вілма зразу пішла за господарем.

— Не звертай уваги, — шепнула Еліза. — Відтоді як з’ясувалося, що слідом за нами йде Волкріс Стоун, Карл Фрідріх сам не свій. Насправді він дуже скритний і стриманий, до того ж абсолютно не вміє говорити про свої почуття.

— А який чоловік уміє про це говорити? — засміялася Шарлотта, кинувши на Оскара такий погляд, від якого він страшенно зніяковів і врізав ножем палець. Ранка виявилася неглибокою, але дуже кровоточила.

— Чорт! — пробурмотів він, намагаючись зупинити кров.

— Почекай, я зараз допоможу тобі.

Шарлотта дістала хусточку, обмотала нею рану й зав’язала на вузол.

— Ось і готово, — сказала вона. — У тебе справжній талант накликати на себе неприємності. Дай сюди ножа, я впораюся сама.

Віднявши у нього черству хлібину, вона заходилася вправно нарізувати її товстими скибами. І раптом запитала:

— У тебе є улюблена книжка?

— Улюблена книжка? — збентежився Оскар. Тут, в ущелині, серед скель і чагарників, таке питання звучало щонайменше дивно. — Н-не знаю.

— Ну, має ж бути в людини хоч якась улюблена книжка? Я думаю, тобі повинен подобатися «Олівер Твіст». У цьому романі головний герой — хлопець, який виріс у притулку.

— Так, Діккенс, загалом, непоганий письменник, — промовив Оскар, усе ще дивуючись. Виявляється, Шарлотта читала не тільки нудні томи з незрозумілими назвами. — Але мені більше до душі пригодницькі романи. Ти чула коли-небудь про Генрі Райдера Хаггарда?

Шарлотта заперечливо похитала головою.

— Це англійський письменник, чиє дитинство минуло в Південній Америці. Його роман «Копальні царя Соломона» неймовірно захопливий. Обов’язково дам тобі почитати, коли знову опинимося вдома.

— Не відмовлюсь. А зараз поглянь, що я прихопила з собою. — Відчинивши сідельну сумку, Шарлотта вийняла з неї пошарпаний том, на оправі якого золотими літерами була відтиснена назва «Карл Бедекер. Південна Америка».

Оскар поглянув на книгу із сумнівом:

— Ну й що? Звичайний путівник.

— Путівник? — докірливо вигукнула дівчина. — Нічого кращого про цей континент я не зустрічала. Прочитай дванадцятий розділ, у якому мова йде про імперію інків, могутню цивілізацію, що існувала в цих краях кілька століть тому!

Оскар без особливого натхнення узяв книгу, погортав і розчаровано зауважив:

— Якась нісенітниця. Тут немає навіть путніх малюнків!

— Ні, — наполягала й далі Шарлотта, — прошу тебе, відкрий сторінку двісті дванадцяту. Там мовиться про конкістадорів Франсіско Пісарро і падіння інкської держави.

Оскар зітхнув. Добре, коли в цьому «бедекері» не просто перелічуються сухі факти. Значно більше його цікавили описи кривавих битв і гонитви за скарбами.

Він уже зібрався взятися до читання, коли його погляд упав на Елізу, яка за весь цей час не промовила ні слова.

— Елізо! — гукнув він.

Відповіді не було.

Темношкіра жінка сиділа на камені трохи віддалік, міцно примружившись і