Місто заклиначів дощу - Томас Тімайєр

— А чому саме для неї був зроблений виняток? — поцікавилася Шарлотта.

— Слава про її майстерність відкрила перед нею ворота Шаоліня, — відповів Гумбольдт. — Ніхто не міг зрівнятися з нею в швидкості і спритності, і для міс Стоун був зроблений виняток, але за умови, що вона прибере чоловічої зовнішності, їй довелося поголити голову, вищипати брови та вії і перебратися в одяг буддійського ченця. Учитель попередив її: цілком можливо, що вона вибрала помилковий шлях, але вона не послухала цього застереження. Кілька років міс Стоун провела в монастирі, освоюючи медитацію і бойове мистецтво, а заразом працюючи разом з іншими ченцями до знемоги. Вона глибоко вивчила буддійську медицину й уміння занурювати свої тіло й мозок у стан цілковитого спокою, оволоділа п’ятьма видами бою і такими видами зброї, як палиця, меч, сюрікени, спис, алебарда, дротики, голки. У всіх цих видах вона досягла високої досконалості, але, оскільки міс Стоун була жінкою, їй не було дозволено складати іспит на право називатися майстром бойових мистецтв. Вона залишилася звичайним ченцем — великим майстром в одежі учня. У результаті з часом її глибока повага перед кунг-фу і вчителями Шаоліня переросла в розчарування, а потім у гнів і цілковите заперечення буддійської доктрини. Коли вона покидала монастир, її буквально пожирала ненависть до тих, хто залучив її до високого і стародавнього мистецтва. Покинувши Китай, Волкріс перебралася до Сполучених Штатів і стала найманим воїном і охоронцем, працюючи на тих, хто має в своєму розпорядженні великі кошти. Мені доводилося чути, що нині в цій справі вона вважається кращою з кращих.

— Звідки ти стільки знаєш про цю жінку? — в Елізиних очах світилася гостра цікавість.

— Колись я провів деякий час у тому ж монастирі, — посміхнувся Гумбольдт, посмикавши свою косичку. — Я вивчав техніку ушу. Волкріс Стоун було дев’ятнадцять років, коли я туди потрапив, але на той час вона була там уже більше трьох років. Як європеєць, я єдиний міг зрозуміти всю тяжкість її становища і глибоко їй співчував. Ми відчували взаємну симпатію, але були зобов’язані її ретельно приховувати. Коли я покидав монастир, вона також вирішила піти. Ми вийшли з воріт Шаоліня одного й того ж дня, але вирушили в дорогу різними шляхами, домовившись про зустріч у певний день і годину в якійсь чайній у місті Шеньяне.

— І що сталося потім? — Оскар буквально пожирав Гумбольдта очима.

— Я не зміг прибути туди вчасно. Дещо сталося. У Шеньян я потрапив лише за кілька тижнів, і з’ясував, що Волкріс уже покинула Китай. Більше ми з нею ніколи не зустрічалися.

Еліза з глибокою серйозністю поглянула на вченого.

— Я бачила її обличчя. Воно палало гнівом. Їй відомо, що ми тут, і вона зробить усе, щоб нас наздогнати.

— Але навіщо їй нас переслідувати? — запитала Шарлотта.

Гумбольдт знизав плечима.

— Я не виключаю, що вона тут із тієї ж причини, що й ми. Не забувайте: фотографічних пластин було кілька. Ходили чутки, що Волкріс працює на Альфонса Т. Вандербілта, газетного магната з Нью-Йорка. Працедавця Гаррі Босуелла звуть так само. Тому цілком можливо, що Вандербілт доручив їй розшукати Босуелла або його сліди.

Скоса поглянувши на дядька, Шарлотта запитала:

— А може, вона прагне помститися тобі за те, що ти з нею так повівся? Може, вона досі переконана, що ти її зрадив?

— Можливо. Тоді ми справді в небезпеці. Уже в ті часи в ній відчувалася одержимість. І монастир Волкріс покинула за моїм наполяганням, інакше б вона там загинула.

— А тепер вона женеться за нами, — похмуро промовив Оскар. — А немає способу уникнути зустрічі з цією грізною дамою?

Гумбольдт, трохи помовчавши, кивнув.

— Ми просто зобов’язані спробувати. Але навряд чи це виявиться легкою справою.

— Що, коли сховатися в скелях і почекати якийсь час? — запропонувала Шарлотта.

— Волкріс навіть на голому камені читає сліди, як розгорнуту книгу, — посміхнувся Гумбольдт. — Будь-яка зламана травинка, будь-який камінчик, зрушений зі свого місця, підкажуть їй, де нас шукати. Тому наш єдиний шанс — опинитися швидше за неї. Ми повинні першими відшукати таємну стежку, сховану від людських очей. Тільки тоді ми будемо в безпеці.

Він підвівся, розпрямляючи широкі плечі.

— Раджу всім відпочити — ми виступаємо ще до сходу сонця.

— Не подобається мені ця місцина, — несподівано сказав Оскар. — Щось тут не так. Навколо немає ні птахів, ні комах, ні гризунів. Просто моторошно стає.

— Вілма теж поводиться незвично, — підхопила Шарлотта. — Замість того щоб, як завжди, блукати в околицях, вона й не думає вилізати зі свого ящика.

— Може, нам якось укріпити табір? — запропонував Оскар. — Наріжемо колючого гілля чагарника і спорудимо щось подібне до оборонного валу. Я читав, що так іноді робили індіанці, щоб захиститися під ворогів. Якщо вночі на них нападали, вони просто підпалювали чагарник, і колючий вал миттю перетворювався на вогняний.

Гумбольдт розсміявся.

— Мій хлопчику, романи Фенімора Купера тут ні до чого. Навколо на багато кілометрів немає ні людей, ні великих хижаків. Але щоб ти почувався спокійніше, сьогодні вночі ми з тобою по черзі чергуватимемо — кожному дістануться дві зміни по дві години. Тобі заступати першим! — Він підморгнув хлопцю й простягся на попоні, укрившись строкатим пончо. — А тепер — спати. Я втомився як собака…

На початку третьої Оскар почув дивний звук — наче хтось обережно працював напилком по дереву. Цей глухий, часом вискливий скрип спочатку доносився здалека, але поступово став наближатися. Вілма, що досі спокійно дрімала на колінах у Оскара, підвела голову, повела дзьобом у бік, звідки долинав шум, і видала запитливе «е-ек?»

Він вслухався й далі.