Місто заклиначів дощу - Томас Тімайєр

Він набрав якнайбільше повітрю і закричав: «Вона тут! Ідіть сюди! Я знайшов Небесну стежку!»

У цю хвилину він забув про все — нарешті йому вдалося зробити щось незвичайне. Проте поки члени маленької експедиції, що скупчилися біля скелі, вихваляли Оскарову кмітливість і милувалися сходинками, висіченими в твердому базальті, їхню увагу привернув незвичний шум. Він лунав з отвору розколини, через який вони проникли в улоговину, і, підхоплений луною, далеко розкочувався серед нагромаджень скель. Не впізнати його було неможливо — то був цокіт підков!

— Вони вже поряд! — вигукнув Гумбольдт. — Швидше до мулів! Хапайте мішки з харчами, сумки — все, що зможете понести в руках, і миттю повертайтеся до Небесної стежки!

— Що ти задумав? — спантеличено запитала Еліза. — Ти хочеш кинути мулів?

— Можливо, нам усе-таки вдасться обдурити переслідувачів… — відповів учений, уже біжучи. — І хоч би як там було, стежка все одно не призначена для руху з в’ючними тваринами.

Буквально за лічені секунди найнеобхідніший вантаж був розподілений між супутниками. Кожен узяв саме стільки, скільки міг понести, і знадобилося ще кілька хвилин, щоб повернутися до підніжжя скелі, біля якої починалася Небесна стежка. Гумбольдт, який завдав на плечі собі всю зброю та більшу частину наукових інструментів, наприкінці цвьохнув кожного з мулів батогом, і тварини, не звиклі до такого обходження, з переляканим іржанням поскакали вглиб улоговини, де котила свої води річка.

Діставшись до початку таємної стежки, четвірка поспішно піднялися вгору сходами на два десятки метрів — до того місця, де жолоб, у якому зникала стежка, повертав. Сховавшись за виступом скелі, вони затаїлися і стали прислухатися.

Віддалене цокання копит, яке досі лунало над улоговиною цілком виразно, раптом замовкло.

В ущелині запала напружена тиша.

Волкріс Стоун зупинила коня, спішилася і вийняла з кобури кольт.

Попереду стежка упірнала в розколину скелі, що перегородила в цьому місці ущелину. Річка проклала собі шлях крізь основу скельного масиву, і, судячи з усього, тим-таки шляхом належало скористатися і їй.

Кращого місця для засідки не знайти; тому зараз потрібна гранична обережність і зібраність. На місці Гумбольдта вона б зустріла переслідувачів саме тут. Напевно зараз він лежить за каменями по той бік розколини, очікуючи, поки вона опиниться біля виходу з неї. Але цієї приємності вона йому не зробить.

Прив’язавши обох коней до сухого дерева, Волкріс почала видиратися вгору по скелі. Позаду неї Макс раптом завовтузився на спині коня, видаючи здавлені звуки. Вона зупинилася, кинула на нього швидкий погляд і подерлася далі. Про Пеппера можна не турбуватися — він упакований надійно, як подарунок до Різдва.

Підіймаючись по кам’янистому осипу, вона роздумувала про те, як він поведеться, коли його звільнити, — а зробити це рано чи пізно доведеться. Змириться зі своїм становищем чи знову почне протестувати? Принаймні, це питання залишиться відкритим до того часу, поки вона не покінчить із Гумбольдтом.

Діставшись до відносно пласкої вершини скелі, Волкріс розпласталася на каменях і, з кольтом напоготів, поповзла вперед і незабаром досягла місця, звідки чудово проглядалась улоговина, розташована по той бік.

Це була дивна, абсолютно позбавлена життя місцевість. З убогого ґрунту, подекуди порослого висохлими злаками, у величезній кількості стирчали скельні уламки всіляких форм і розмірів, немов розколені надмогильні плити. Посеред улоговини звивалася Колка, яка утворювала тут кілька невеликих порогів. Проте ніяких слідів Гумбольдта і його почту не було видно.

Вона завмерла і кілька хвилин пильно спостерігала за улоговиною, намагаючись помітити хоч який-небудь рух. Марно — навіть мулів не було видно. Але при цьому вона могла б присягнутися, що ще зовсім недавно крізь шум річки чула дзвінкий цокіт їхніх копит і перелякане іржання.

Ясно тільки одне — у безпосередній близькості до виходу з розколини, через яку їй належало пробратися, засідки немає. Почекавши ще трохи, Волкріс стрімко зісковзнула по схилу, відв’язала коней і повела їх до проходу в скелі. За два кроки від неї пінилася й вирувала річка. Останні метри вона подолала з крайньою обережністю — на її місці так учинив би будь-який професіонал.

Біля виходу з розколини вона зупинилася. Роззирнулася, підкинула револьвер, звела курок і повела стволом з одного боку в інший. Потім пролунав постріл, який луна перетворила на пекельний гуркіт.

Волкріс вистрелила ще раз, потім ще, і стала чекати, поки стихне гуркіт відлуння. Нічого. Ніяких ознак супротивника. Волкріс сіла, вдивляючись у сліди в куряві. Ось вони — відбитки копит мулів!

Пружинистим стрибком вона знову злетіла в сідло. Який жаль! Вона так сподівалася, що Гумбольдт усе-таки стане з нею до відкритого бою. Той, яким він був раніше, зробив би саме так. Але, схоже, вона його переоцінила.

Давши остроги коневі, Волкріс почала спускатися в улоговину.

Постріли давно відгриміли, але Оскар тільки зараз зважився виглянути з укриття. Серце шалено калатало. Затамувавши віддих, він обережно висунувся з-за виступу й окинув поглядом улоговину. Стежкою, яка привела їх сюди, їхала жінка на сірому в яблуках коні. Її вогняно-червоний плащ і таке саме яскраве довге волосся розвівалися на ходу. На жінці були бриджі для верхової їзди і виблискуючі чорні шкіряні чоботи зі срібними шпорами. У кобурі на стегнах виднілася рукоять нікельованого револьвера. На спині в перев’язі висів меч у піхвах.

За жінкою їхав верхи чоловік. Хоча сказати «верхи» було б великим перебільшенням. Він був перекинутий лицем униз через сідло і міцно зв’язаний, немов баран, якого везуть на забій. Жінка раз у раз обнишпорювала очима долину, і від її погляду нічого не могло сховатися. Нарешті вона повернула голову, і погляд її спрямувався ледь не прямо на Оскара.