Сильмариліон - Джон Рональд Руел Толкін
Та от надійшли нові вісті, яких ніхто в Середзем’ї не передбачав: ані Мелкор у своїх закамарках, ані Меліан у Менеґроті; бо після загибелі Дерев із Аману не надходило звісток ані з гінцями, ні з духами, ні зі сновидіннями. У той самий час Феанор на білих телерських кораблях перетнув Море, висадився в Затоці Дренґіст і там, біля Лосґару, спалив кораблі.
Розділ ХІ. Про Сонце та Місяць і Втаємничення Валінору
Розповідають, що після втечі Мелкора валари довго та незворушно сиділи на тронах у Колі Судьби; та вони не дармували, як про те заявляв нестямний Феанор. Адже валари багато чого здатні робити подумки, не докладаючи рук, і можуть безголосно і тихо радитися між собою. Так вони, недремні, крізь валінорську ніч линули думкою назад, до створення Еа, й уперед, до його Кінця; втім, ані влада, ні мудрість не пом’якшували їхнього болю, бо валари знали, що тієї години твориться зло. Вони оплакували смерть Дерев не більше, ніж відступництво Феанора — один із найлихіших учинків Мелкора. Феанора було створено в маєстаті тіла і духу, найвідважнішим, найвитривалішим, найпрекраснішим, найчуйнішим, найумілішим, найсильнішим, а також наймайстернішим із усіх Дітей Ілуватара, в нім палав яскравий вогонь. Тільки Манве міг частково збагнути, якими дивовижними творіннями Феанор уславив би Арду, якби не піддався впливу Мелкора. І ваньяри, котрі, як і валари, залишалися недремними, розповідали, що, коли гінці передали Манве відповідь Феанора, той заплакав і похилив голову. Та, почувши останнє Феанорове слово про те, що діяння нолдорів довіку житимуть у піснях, він підвів голову, ніби зачувши далекий голос, і сказав:
— Нехай буде так! Дорогою ціною будуть куплені ті пісні, зате і складені — добре. Таку жертву принесуть нолдори. Так, за словами Еру, в Еа постане небачена краса, а зло обернеться на добро.
Та Мандос промовив:
— Але залишиться злом. Невдовзі Феанор прийде до мене.
Коли ж валари нарешті дізналися, що нолдори дійсно покинули Аман і вирушили назад у Середзем’я, вони підвелись і почали втілювати те, про що радилися подумки, щоби подолати наслідки бід, яких завдав Мелкор. Тоді Манве наказав Яванні й Ніенні застосувати сили зрощення та зцілення; і вони зібралися на силах, спрямувавши їх на Дерева. Та сльози Ніенни не змогли вилікувати смертельних ран; і довго співала серед тіней самотня Яванна. І вже коли зникла надія і захлинулася її пісня, на безлистій гілці Телперіона розпустилася єдина велична срібляста квітка, а на Лауреліні — єдиний золотий плід.
Яванна зірвала їх, і тоді Дерева загинули, а їхні безживні стовбури й понині стоять у Валінорі як нагадування про втрачену радість. Квітку ж і плід Яванна віддала Ауле, а Манве освятив їх, і Ауле та його народ створили для них лоді, аби ті вмістили і зберегли їхнє сяйво, — так сказано в Нарсиліоні — «Пісні про Сонце та Місяць». Ті лоді валари передали Варді, щоби вона зробила з них небесні світила, яскравіші навіть за прадавні зорі, та щоби були вони найближчі до Арди; і валіе дала їм силу перетинати нижні сфери Ілмену та скерувала плинути визначеним курсом над поясом Землі з Заходу на Схід і повертатися знову.
Отак учинили валари, в сутінках воскрешаючи в пам’яті темряву земель Арди; і постановили освітити Середзем’я, щоби світло стало завадою для підступів Мелкора. Вони-бо не забули про аварів, котрі залишилися побіля вод пробудження, і не припинили дбати про вигнанців-нолдорів; а ще Манве знав, що наближається час приходу людей. Адже сказано: воістину, як валари виступили на війну з Мелкором заради квендів, так цього разу вони проявили терпіння заради гілдорів, Наступників, молодших Дітей Ілуватара. Позаяк рани, завдані Середзем’ю під час наступу на Утумно, були неймовірно тяжкі, то валари боялися, що чергова війна заподіє йому ще більше лиха; особливо з огляду на те, що гілдори — смертні й слабше, ніж квенди, опираються страху та бентезі. Крім того, Манве не відав, де з’являться люди: на півночі, на півдні чи на сході. Тому валари і створили світло, щоби зміцнити край, де судилося мешкати людям.
Ісілом Сяйливим ваньяри віддавна нарекли Місяць, квітку валінорського Телперіона; Сонце ж, плід Лауреліни, вони назвали Анаром Огненнозлотим. А от нолдори іменували їх так: Рана Мінливий і Васа Вогненне Серце, що пробуджує та знищує; бо Сонце з’явилося на знак пробудження людей і занепаду ельфів, а от Місяць плекає їхні спогади.
Маярську діву, котру валари приставили вести лодь Сонця, було звати Аріен, а ймення того, хто кермував островом Місяця, — Тіліон. У дні Дерев Аріен доглядала золоті квіти в садах Вани і поливала їх сяйливою росою Лауреліни; а Тіліон був мисливцем із загону Ороме і мав срібний лук. Він дуже любив срібло і коли йшов на спочинок, покидаючи ліси Ороме, то прямував до Лоріена і лежав, замріяний, біля ставів Есте, в мерехтливих променях Телперіона; тож він благав, аби йому дозволили довіку опікуватись останньою Срібною Квіткою. Діва Аріен переважала його могутністю, а обрали її тому, що вона не боялася жаріні Лауреліни та не відчувала її згубного впливу, бо й сама була вогненним духом, якого Мелкор не зумів ані обдурити, ні навернути до себе на службу. Аріен мала такі сяйливі очі, що навіть елдари не могли в них зазирнути, а покидаючи Валінор, вона скинула із себе тамтешню подобу й одежу, в яку вбиралася, як і валари, і постала у вигляді нагого вогню, жахливого та сліпуче-яскравого.
Ісіл сотворили й підготували першим, і він першим піднявся в зоряне царство і був старшим із двох нових світил, подібно як Телперіон був старшим із Дерев. Тоді на якийсь час у світі з’явилося місячне світло, багато створінь заворушилось і пробудилося від довгого сну, що його навіяла Яванна. Слуги Морґота були приголомшені, а от ельфи Зовнішніх Земель радісно дивились угору; й у ту мить, коли понад темрявою на заході зійшов Місяць, Фінґолфін повелів сурмити у
