Тринадцята казка - Діана Сеттерфілд

другому поверсі, скоцюрбившись на підвіконні, і гортала я зараз аркуші з іменами. І знайшла там діда міс Вінтер, Джорджа Енджелфілда. Він не був ні баронетом, ні священиком, ні членом парламенту. Але тим не менш — ось він, тут, в альманасі. Його родина мала аристократичне коріння, колись у ній з’явився навіть титул, але через кілька поколінь у родині відбувся розкол: титул дістався одним нащадкам, гроші й маєтність — другим. Дід міс Вінтер опинився серед тих, кому дісталися гроші і маєтність. Зазвичай альманахи відслідковували людей із титулами, але кревні зв’язки Енджелфілдів були достатньо близькими, щоб забезпечити й Джорджеві місце в альманасі. Отже, Енджелфілд, Джордж; дата народження; місце проживання — Енджелфілд-хаус в Оксфордширі; одружений з Матильдою Моньє з Реймса, що у Франції; має одного сина, Чарльза. Відслідковуючи особу Джорджа Енджелфілда в альманахах за наступні роки, я знайшла виправлення у виданні, що вийшло десять років по тому: один син, Чарльз, і одна донька, Ізабель. Погортавши ще трохи, я знайшла підтвердження смерті Джорджа Енджелфілда, а серед прізвищ Марш відшукала повідомлення про шлюб Роланда й Ізабель.

На якусь мить мені подумалося: ото треба було мені їхати аж до Йоркширу, щоб вислухати історію міс Вінтер, коли вона завжди була тут, в альманахах, на полицях під моєю кімнатою! Але згодом я відкинула емоції. Що він доводив, цей паперовий слід в історії? Тільки те, що такі люди, як Джордж і Матильда, а також їхні діти Чарльз та Ізабель дійсно існували. Міс Вінтер могла знайти їх так само, як і я — гортаючи альманах. Такі книжки трапляються у кожній бібліотеці Англії. Кожен охочий має змогу з ними ознайомитися. Може, письменниця просто відшукала кілька імен та дат і для власного задоволення прикрасила ці імена вигаданою історією?

Окрім цих підозр, у мене виникла ще одна проблема. Роланд Марш помер, і з його смертю офіційна інформація про Ізабель переривалася. Який же він химерний, цей світ альманахів! У реальному житті родини множилися й розгалужувалися, як дерева, змішана у шлюбах кров передавалася з покоління в покоління, забезпечуючи безперервне розгалуження павутини родинних зв’язків. Титули ж передавалися лише за чоловічою лінією, і альманах висвітлював тільки цю вузьку лінійну прогресію. І з кожного боку цієї лінії титулів перебувало кілька молодших братів, небожів і кузенів, які були родичами достатньо близькими, щоб потрапити у промінь світла альманахового прожектора. Наприклад, чоловіки, які колись могли здобути титул лорда чи баронета, а також — хоча про це відкрито не говорилося — ті, хто й досі мав потенційну можливість ці титули здобути, за умови, що з кимсь із щасливих власників відповідного титулу в належний час станеться нещастя. Але після певної кількості розгалужень родинного дерева ці імена випадали за межі альманахового променя і йшли у небуття. І корабельної катастрофи, епідемії чуми та землетрусу разом узятих не вистачило б для того, щоб відновити колишній поважний статус цих кузенів у третьому коліні. Бо альманах мав свої обмеження. Саме так і трапилося з Ізабель. Вона була жінкою; діти її були дівчатами; чоловік її (не член палати лордів) помер; батько її (не член палати лордів) теж помер. Тому альманах відчепив швартови їй та її дітям, і подрейфували вони у широкий океан простих людей, чиє життя і смерть, кохання й одруження, страхи і вподобання в їжі вважалися і поготів неістотними.

Але Чарлі був чоловіком. І альманах зробив натужне зусилля, достатнє для того, щоб увібрати його в себе, хоча тінь незначущості вже накинула на Чарлі край свого серпанку: відомості про нього були мізерними. Ім’я — Чарльз Енджелфілд. Народився. Мешкав у Енджелфілді. Не одружився. Не помер. Упорядники альманаху вважали цю інформацію цілком достатньою.

Знов і знов витягала я том за томом, знов і знов знаходила ту ж саму, схематично означену частину Чарльзового життя. Беручи кожен новий фоліант, я думала: «Ну, вже цього року вони точно вилучать його з переліку». Але щороку він уперто залишався у альманасі: той самий Чарльз Енджелфілд, мешкає в тому самому Енджелфілді, так само неодружений. Я пригадала розповідь міс Вінтер про подробиці стосунків Чарлі з його сестрою — і аж губу прикусила від жалощів, уявивши, як важко, мабуть, довелося йому в довгому парубоцькому житті після того, як у нього забрали Ізабель. Аж ось, коли Чарлі вже мало бути під п’ятдесят, я натрапила на несподіванку. Ім’я, дата народження, місце проживання, і раптом — дивовижна абревіатура: ОСС. Раніше мені ця абревіатура не траплялася.

Я розгорнула таблицю скорочень.

ОСС: офіційне свідоцтво про смерть.

Повернувшись до відомостей про Чарлі, я насупилася і стала зосереджено їх вивчати, наче сподіваючись розгледіти у структурі паперу, у водяних знаках чи між рядків розтлумачення всіх таємниць.

Отже, Чарльза Енджелфілда офіційно оголосили померлим. Наскільки я знала, офіційне свідоцтво про смерть видавалося тоді, коли якась особа зникала і через деякий час родині — для вирішення питань спадку — дозволялося вважати її померлою, хоча ні доказів, ні трупа виявити не вдалося. Цей «деякий час» зазвичай окреслювався сімома роками, протягом яких особа не давала про себе знати. Отже, смерть Чарлі могла настати в будь-який момент упродовж цього періоду. Він міг взагалі не померти, а просто кудись піти й заблукати, або ж податися у мандри і перебувати далеко від людей, які його знали. Бути мертвим де-юре не обов’язково означало бути мертвим де-факто. Що ж то було за життя, подумалось мені, яке мало отакий непевний і жалюгідний кінець — ОСС?

Я швидко згорнула альманах, поставила його назад на полицю і спустилася до крамниці заварити собі какао.

— Що ти знаєш про юридичні процедури, які необхідно здійснити, щоб офіційно оголосити когось мертвим? — гукнула я батькові, підігріваючи на плиті молоко.

— Боюсь, не більше, ніж ти, — пролунала відповідь.

Батько з’явився у дверях і подав мені пошарпану клієнтську картку.

— Ось кого треба спитати. Професор права, пенсіонер. Нині мешкає в Уельсі, але щоліта приїздить сюди попорпатися у книжках і погуляти біля річки. Приємний чолов’яга. Може, напишеш йому? Заодно спитаєш, чи слід мені притримати для нього оту «Justitiae Naturalis Principia».

Допивши какао, я повернулася до альманаху, щоб спробувати видобути яку-небудь додаткову інформацію про Роланда Марша та його сім’ю. Дядько Роланда писав картини, тож коли я навідалася до розділу історії мистецтва, щоб перевірити ці дані, то дізналася, що написані ним портрети (які зараз вважаються посередніми) колись, хоча й недовго, тішилися великою популярністю. Каталог «English Provincial Portraiture» Мортімера містив репродукцію ранньої роботи Льюїса Ентоні