Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

— Крилатого Посланця! — скрикнув Леґолас. — Я поцілив у нього понад Сарн-Ґебіром із лука Ґаладріель і збив із неба. Він сповнив нас жахом. Що це за нове страхіття?

— Таке, що стріли його не беруть, — відповів Ґандальф. — Ти вбив лишень істоту, на якій він їхав. Це — мужній учинок, але невдовзі Вершник знову буде на коні. Бо то — назґул, один із Дев'ятьох, котрий їхав верхи на крилатому жеребці. Незабаром тінь жаху перед Дев'ятьма нависне над останніми арміями наших друзів, заступивши їм сонце. Та назґулам іще не дозволено перетинати Ріку, і Саруманові не відомо про цю нову подобу, яку прибрали Примари Персня. Саруман думає тільки про Перстень. Чи був він у тій битві? Чи його знайшли? А що, коли Теоден, Володар Марки, натрапить на нього й дізнається про його владу? Ось небезпека, що не дає йому спокою, тож Саруман помчав назад до Ісенґарда, щоби подвоїти чи й потроїти військову силу, яка наступатиме на Роган. А тим часом йому загрожує інша небезпека — зовсім близько, поруч, — і він її не добачає. Саруман забув про Деревобородого.

— Ну ось, ти знову говориш сам зі собою, — озвався Араґорн, усміхнувшись. — Мені не відомо, хто такий Деревобородий. Я почасти здогадався, в чому полягає подвійне Саруманове зрадництво, проте, яку вигоду ми матимемо з того, що двоє гобітів прийшли до Фанґорну, крім довгої безплідної гонитви, я не розумію.

— Зажди трохи! — скрикнув Ґімлі. — Спершу я хочу дізнатися про інше. Той старий, котрого ми бачили минулої ночі, — то був ти, Ґандальфе, чи Саруман?

— Мене ви точно не бачили, — відповів Ґандальф, — отож, припускаю, то був Саруман. Вочевидь, ми з ним тепер такі подібні зовні, що вам легко можна пробачити бажання зробити вічну діру в моєму капелюсі.

— Добре, добре! — сказав Ґімлі. — Я радий, що то був не ти.

Ґандальф знову засміявся.

— Так, мій любий ґноме, це така втіха — не помилятися, навіть попри все. Мені це відомо аж надто добре! Та я, звісно, зовсім не звинувачую вас за те, як ви мене привітали. Чинити так тому, хто часто сам дораджував друзям не довіряти навіть власним рукам, коли мають до діла з Ворогом, не годиться. У добрий час, Ґімлі, сину Ґлоїна! Можливо, одного дня ти побачиш разом і мене, і Сарумана й тоді розрізниш нас!

— А як же гобіти? — втрутився Леґолас. — Ми зайшли так далеко, шукаючи їх, а ти, здається, знаєш, де вони? Де вони зараз?

— З Деревобородим і з ентами, — відповів Ґандальф.

— З ентами! — вигукнув Араґорн. — Отже, стародавні перекази про мешканців пущ і велетенських пастирів дерев таки правдиві? На світі досі є енти? Я думав, що вони — це лише спогад із правічного минулого, якщо взагалі були колись чимось більшим, аніж просто роганською легендою.

— Роганською легендою! — скрикнув Леґолас. — Е, ні, кожен ельф у Дикому Краї співав пісню про древніх онодримів і про їхній правічний жаль. Однак і серед нас вони тепер теж лише спомин. Якби мені поталанило зустріти ента, котрий досі мандрує світом, тоді я знову помолодів би! Та Деревобородий — це ж лише переклад назви Фанґорн спільною мовою, а ти, гадаю, говорив про живу істоту. Хто такий цей Деревобородий?

— Ет, ви ставите надто багато запитань, — сказав Ґандальф. — Навіть аби переказати ту дещицю, що мені відомо з його довгої повільної розповіді, нам зараз забракне часу. Деревобородий — це Фанґорн, охоронець лісу: він найстарший серед ентів, найстарший серед живих істот, котрі ходять під Сонцем Середзем'я. Утім, Леґоласе, я сподіваюся, що тобі ще випаде нагода з ним побачитися. Мері та Піпінові пощастило: вони зустрілися з ним отут, де ми зараз сидимо. Він прийшов сюди два дні тому й поніс їх до своєї оселі, далеко біля підніжжя гір. Деревобородий часто навідується сюди, особливо тоді, коли щось тривожить його дух і чутки зі зовнішнього світу не дають йому спокою. Я бачив його чотири дні тому, коли він крокував між дерев, і, по-моєму, він теж мене помітив, адже на мить зупинився; проте я не озвався, бо мене обтяжували думки і я був виснажений після боротьби з Оком Мордору; він теж не озвався і не погукав мене.

— Можливо, він також подумав, що ти Саруман, — сказав Ґімлі. — Проте ти говориш про Деревобородого так, ніби він наш друг. Я гадав, що Фанґорн небезпечний.

— Небезпечний! — скрикнув Ґандальф. — І я — я теж небезпечний, дуже: найбільш небезпечний із-поміж усіх, кого ви зустрінете за життя, — хіба би вас живцем поставили перед троном Темного Володаря. Араґорн небезпечний, і Леґолас небезпечний. Тебе оточують небезпеки, Ґімлі, сину Ґлоїна, бо й ти небезпечний по-своєму. Звісно, ліс Фанґорн приховує загрозу — найчастіше для тих, у кого сокири завжди напохваті; та й сам Фанґорн теж небезпечний, але, крім того, він мудрий і добрий. Однак тепер його тривала повільна лють переповнила чашу і розтеклася лісом. І цьому посприяв прихід гобітів та новини, які вони принесли, — невдовзі лють Деревобородого покотиться потоком, і течію його буде спрямовано проти Сарумана та проти ісенґардських сокир. Ось-ось відбудеться те, чого світ не знав од Прадавніх Часів: енти прокинуться і збагнуть свою силу.

— Що ж вони зроблять? — запитав приголомшений Леґолас.

— Не знаю, — відповів Ґандальф. — Напевно, вони й самі ще не знають. Цікаво...

Він замовкнув, і голова його схилилась у задумі.

Троє друзів дивилися на чарівника. Сонячний відблиск, пробившись крізь перелітні хмари, впав йому на руки, які лежали долонями вгору на його колінах, — здавалося, наче вони повняться світлом, як чаша повниться водою. Нарешті Ґандальф підвів голову й поглянув просто на сонце.

— Ранок добігає кінця, — промовив він. — Незабаром нам доведеться піти.

— Ми йдемо, щоби знайти друзів і щоби побачити Деревобородого? — запитав Араґорн.

— Ні, — відповів Ґандальф. — Це не та дорога, якою вам слід іти. Я ословив надію. Лише надію. А