Відродження - Стівен Кінг
Я пройшовся ходою зомбі до туалету, хлюпаючи носом і відчуваючи, як сльозяться очі, та дорогою стягуючи з себе труси. Найперше, що я зробив, — зупинився коло свого набору для гоління… але не для того, щоб пошкребти щетину. Моє приладдя було ще там, як і приліплений скотчем бутербродний пакет із парою грамів. Не те щоб я думав, що хтось міг би вдертися до мене в номер і поцупити таку куцу ничку, але перестраховка — друга натура всіх нариків.
Перевіривши це, я повернувся до унітаза й позбавив себе сечі, яка назбиралася з моменту моєї нічної несподіванки. Стоячи там, я збагнув, що повз мою увагу пройшло щось досить важливе. На той час я грав в одному кросовер-гурті, який виконував кантрі, й напередодні ми мали виступати на розігріві у «Соєр-Брауна»[61], на великій сцені Оклахомського ярмарку штату в Талсі. Ніштякове замовлення, особливо для таких не-зовсім-готових до Нешвіла[62] гуртів, як «Біла блискавка».
— Перевірка звуку о п’ятій, — сказав мені Келлі Ван Дорн. — Ти ж прийдеш, правда?
— Звісно, — кивнув я. — Не хвилюйся за мене.
Упс.
Виходячи з ванни, я помітив згорнуту цидулку, що стирчала з-під дверей. Що в ній було написано, я здогадувався, та про всяк випадок підняв і прочитав. Написали коротко й неприємно.
Я подзвонив на кафедру музики в місцевій старшій школі. На щастя, знайшов малого, який уміє лабати на ритм і слайд-гітарі, і ми витягли цей виступ. Він був щасливий загребти твої 600 баксів. Коли ти це прочитаєш, ми вже будемо на шляху до Вайлдвуд-Ґрін. Навіть не думай за нами їхати. Я тебе звільняю. Мені дико прикро це робити, але що вдієш — дістало.
Келлі
P.S. Ти, Джеймі, мабуть, і уваги на це не звернеш, але краще зав’язуй, бо за рік загримиш у тюрму. Це якщо пощастить. А якщо ні — у могилу.
Я спробував запхати папірець собі в задню кишеню, але він плавно приземлився на лисуватий зелений килим — я забув, що на мені нема одягу. Я підняв записку, викинув у смітник і визирнув у вікно. Парковка на внутрішньому дворі була зовсім порожня, за винятком старого «форда» і роздовбаного фермерського пікапа. «Експлорер», у якому їздив гурт, і фургон з інструментами, за кермом якого завжди сидів наш звукач, зникли. Келлі не жартував. Ці шизики-різнограї мене покинули. Хоча це, мабуть, і на краще. Я іноді думав: ще одна пісня про бухло та зради — і я втрачу рештки розуму, які в мене ще лишилися.
Я вирішив, що пріоритетом у моєму списку справ буде подовжити проживання в номері. Я не мав ні найменшого бажання провести ще одну ніч у Талсі, особливо з ярмарком штату, що бушував трохи далі по вулиці, але мені потрібен був час, щоб обдумати свій наступний кар’єрний хід. А ще треба було затаритися, а якщо ви не можете знайти продавця наркоти на ярмарку штату, то ви навіть не пробуєте.
Я жбурнув мокрі труси в куток («чайові для покоївки», подумав єхидно) і розстебнув змійку на сумці з речами. Усередині нічого не було, крім брудного одягу (я збирався знайти пральню напередодні, але це теж якось вислизнуло з моєї уваги), та принаймні то був сухий брудний одяг. Я вдягнувся і поплентався через подвір’я з потрісканим асфальтом у контору мотелю. Моя зомбі-хода потроху набирала обертів і переростала в зомбі-човгання. Коли я ковтав слину, боліло горло — ще один маленький штрих до загальних веселощів.
Дама-адміністратор виявилася сільською дівчиною років п’ятдесяти з грубими рисами обличчя. Своє поточне життя вона вела під вулканом рудої гриви з начосом. На екрані її маленького телевізора ведучий ток-шоу без угаву базікав із Ніколь Кідман. Над телевізором висіла картинка в рамці — Ісус дарує хлопчику й дівчинці цуценя. Мене це ну нітрохи не здивувало. У глибокому задуп’ї мають звичку плутати Христа і Санту.
— Ваш гурт уже виїхав, — повідомила вона мені, знайшовши моє прізвище у реєстраційному журналі. Її місцевий акцент звучав, як погано настроєне банджо. — Кілька годин тому. Сказали, що поїдуть аж у Північну Ках’ліну.
— Я в курсі, — відповів я. — Ми з ними розбіглися.
Вона підняла одну брову.
— Не зійшлися в творчих поглядах, — пояснив я.
Брова піднялася ще вище.
— Я залишуся ще на одну ніч.
— Угу, добре. Готівка чи кредитна картка?
У мене було щось із двісті доларів готівкою, але більшу частину цього капіталу було призначено для купівлі дози, на яку я розраховував на ярмарку, тому я простягнув жінці свою «БанкАмерикарту». Вона набрала номер і чекала, затиснувши слухавку між вухом і м’ясистим плечем, а тим часом на екрані показували рекламу паперових рушників, які могли всотати розлиту рідину об’ємом з озеро Мічиган. Я дивився разом із нею. Потім повернулося ток-шоу, до Ніколь Кідман приєднався Том Селлек, а проста сільська дівчина все ще чекала. Здавалося, її це не парить. Зате парило мене. Почалася сверблячка, і заболіла ушкоджена нога. І лише коли почалася друга реклама, сільська дівчина пожвавилася. Вона розвернулася в поворотному кріслі, виглянула у вікно на палюче небо Оклахоми й коротко переговорила. Потім повісила слухавку і віддала мені кредитку.
— Відмовили. І я вже починаю сумніватися, чи брати готівку. Якщо, звісно, вона у вас є.
Це було жорстоко. Але я все одно подарував їй свою найосяйнішу усмішку.
— З карткою все в порядку. Помилилися просто. Таке постійно стається.
— Тоді ви зможете застосувати її в якомусь іншому мотелі. — (Застосувати! Яке слово для сільської дівчини!) — Там далі є ще чотири, але вони не фонтан.
«Не те, що твій придорожний “Ріц-Карлтон”», — подумав я, але вголос сказав:
— Перевірте ще раз картку.
— Любчику, — сказала вона. — Я з твого вигляду бачу, що не треба.
Я чхнув, повернувши голову, щоб зловити бризки рукавом футболки «Гурт Чарлі Деніелза»[63]. І це було нічого, бо футболку не прали останнім часом. Досить давнім часом.
— І
