Відродження - Стівен Кінг
Натовп охнув, і я охнув разом з ним… але не те щоб дуже здивувався. Преподобний Джейкобз показував свої давні фокуси, от і все. Також я не здивувався, коли він обійняв дівчину за плечі, розвернув її обличчям до нас, і на мить я подумав, що то Астрід Содерберг, знову шістнадцятирічна і стурбована тим, що може завагітніти. Астрід, котра іноді видихала дим від своїх «Вірджінія слімз» мені в рот, після чого член у мене вставав і не падав ще сто років.
Та потім вона знову стала сунерівською кралечкою, яка щойно приїхала з ферми й хотіла весь вечір розважатися.
Асистент Джейкобза, хлопчина з прищами й поганою зачіскою, вискочив з-за лаштунків зі звичайним дерев’яним стільцем. Він поставив його перед фотоапаратом і розіграв комічну сценку з витрушуванням пилюки зі старомодного лапсердака Джейкобза.
— Сідай, люба, — сказав Джейкобз, ведучи дівчину до стільця. — Обіцяю тобі незабутні враження.
Він повів бровами, і його молодий асистент показав невеличкий електричний спазм. Глядачі заґелґотіли. Очі Джейкобза зупинилися на мені, бо я вже був у першому ряду, проминули мене, потім повернулися. Після секундних роздумів його погляд помандрував далі.
— А боляче не буде? — спитала дівуля, і я побачив, що зовсім вона не схожа Астрід. Звісно, ні. Їй набагато менше років, ніж тепер було б моїй першій дівчині… і хай де вона опинилася, її прізвище тепер вже точно було не Содерберг.
— Анітрохи, — запевнив її Джейкобз. — І, на відміну від усіх інших дам, які наважаться вийти на сцену, для вас я портрет зроблю…
Він відвів од неї погляд і втупився в юрбу, цього разу подивившись просто на мене.
— …абсолютно безкоштовно.
Джейкобз всадовив її на стілець, ні на мить не замовкаючи, проте його рухи стали трохи невпевненими, неначе він втратив нитку розмови. Поки асистент зав’язував дівчині очі шовковою пов’язкою, Джейкобз усе зиркав на мене. Та якщо він і був неуважний, юрба глядачів цього не помітила: мініатюрну красунечку (з пов’язкою на очах і ніяк інакше) збиралися сфотографувати біля ніг велетенської вродливиці, і все це було дуже захопливо. Як і те, що жива дівчина показувала оголені ноги, а та, що була ззаду, — глибокий виріз.
— Кому треба… — почала красунечка, і Джейкобз притьмом підніс мікрофон до її губ, щоб вона могла адресувати своє запитання до натовпу. — …моя фотографія з пов’язкою на очах?
— Так у тебе ж, люба, тіки очі зав’язані, все інше видко! — гукнув хтось, і юрба добродушно розсміялася. Дівчина на стільці міцно стиснула коліна, але теж всміхнулася. Старою-доброю усмішкою я-хороша-дівчинка.
— Дорогенька, я думаю, ви здивуєтеся. — І Джейкобз розвернувся обличчям до глядачів. — Електрика! Ми звикли приймати її як належне, а однак це найбільше природне диво світу! Велика піраміда в Гізі — мурашник порівняно з ним! Це фундамент нашої сучасної цивілізації! Дехто стверджує, що розуміє електрику, пані та панове, однак ніхто не розуміє таємної електрики, тієї сили, що зшиває сам Всесвіт в одне гармонійне ціле. Спитаєте, чи я розумію її? Ні. Не до кінця. Та все ж я знаю її можливості знищувати, зцілювати й витворювати магічну красу. Як вас звати, міс?
— Кеті Морз.
— Кеті, одне давнє прислів’я мовить, що краса — в очах того, хто дивиться. Ви, я і всі присутні тут сьогодні станете свідками правдивості цього вислову, а коли підете звідси, то понесете з собою портрет, який показуватимете онукам. Портрет, який вони будуть показувати своїм онукам! І якщо ті не народжені ще нащадки не будуть у захваті від нього, то мене звуть не Ден Джейкобз.
«А тебе так і не звуть», — подумав я.
Я хитався вперед і назад, неначе під катеринку й музику, яку чув у вухах. Намагався припинити і зрозумів, що не можу. У ногах оселилось якесь дивне відчуття, неначе з них дюйм за дюймом витягали кістки.
«Ти Чарльз, а не Ден. Думаєш, я не впізнаю того, хто повернув моєму братові голос?»
— А тепер, пані та панове, раджу вам затулити очі!
Асистент театрально прикрив свої. Джейкобз круто розвернувся, підняв чорну тканину ззаду фотоапарата й пірнув під неї.
— Кеті, заплющте очі! — гукнув він. — Навіть під пов’язкою електричний імпульс такої сили може осліпити! Я рахую до трьох! Один… і… два… і… три!
Знову я відчув те дивне ущільнення повітря. І не лише я. Юрба посунулася назад на крок чи два. Далі пролунало гучне клац, неначе хтось у мене над правим вухом клацнув пальцями. І світ затопило вибухом синього світла.
— Аааа! — заволав натовп. А коли люди знову могли бачити й роздивилися, що сталося з задником: — АААААААА!
Вечірня сукня лишилася тою самою — у блискітках, сріблястою, з глибоким вирізом декольте. Манлива опуклість грудей була та сама, і майстерна зачіска теж. Але груди стали меншими, а волосся з чорного перетворилося на біляве. Обличчя теж зазнало змін. Тепер на підлозі бальної зали стояла Кеті Морз. Я кліпнув очима, і гарненька мініатюрна сунерівська кралечка зникла. На її місці знову з’явилась Астрід, така, якою вона була у шістнадцять років, кохання моїх днів і зрештою втамована-таки хіть моїх ночей.
Юрба тихо видихнула свій подив, і мені майнула одна думка, шалена й переконлива водночас: ці глядачі теж бачили людей зі сторінок свого минулого, тих, що або зникли, або змінилися з плинністю часу.
Потім то знову стала просто Кеті Морз, але це вже само з себе приголомшувало: Кеті Морз, яка здіймалася на двадцять футів, одягнена в дорожезну вечірню сукню, якої в реальному житті ніколи не матиме. Діамантові сережки так само висіли у вухах, і хоч помада на губах дівчини на стільці була солодкаво-рожевою, у гігантської Кеті за її спиною губи були кричущо-червоними.
І жодного сліду пов’язки на очах.
«Упізнаю преподобного Джейкобза, — подумав я. — Але він опанував нові фокуси, ефектніші за Електричного Ісуса на Погідному озері чи полотняний пояс з іграшковим моторчиком усередині».
Джейкобз виринув з-під чорної ряднини, накинув її на фотоапарат і витяг ззаду якусь пластину. Показав її натовпу, і всі знову охнули: «АААААААА!» Джейкобз уклонився і повернувся обличчям до Кеті, вигляд у якої був надзвичайно збентежений. Простягнувши їй пластину, він сказав:
— Кеті, знімайте пов’язку. Тепер
