Відродження - Стівен Кінг

— Три речі, якщо хочеш скласти, — сказав Сісеро, простягаючи косяк, який щойно скрутив, Полу Бушарду. — Перше — не кури цього лайна, поки не складеш практику.

— Добре. — Насправді мене попустило. Я ловив кайф від травки, проте з кожною затяжкою пригадував обіцянку, яку дав матері й тепер порушував… хоча я заспокоював себе тим, що не курю сигарет і не п’ю, а це означало, що я відбив майже всі подачі.

— Друге — зви його «сер». «Спасибі, сер», коли сядеш у тачку, і «спасибі, сер», коли з неї вийдеш. Він таке любить. Січеш?

— Січу.

— Третє і найважливіше, обстрижі свої блядські патли. Джої Кеферті ненавидить хіпі.

Мені це дуже не сподобалось. Відколи я приєднався до гурту, вимахав на три дюйми, та що стосувалося волосся, тут я гальмував. Знадобився цілий рік, щоб воно відросло до плечей. А ще ми багато сварилися з батьками через те волосся — вони мені казали, що я схожий на шаромижника. Вирок Енді був ще тупіший: «Джеймі, якщо ти хочеш бути схожим на дівчисько, чому зразу сукню не надінеш?» Блін, нема нічого кращого за аргументовану християнську дискусію, правда?

— Ой ні, якщо я відріжу волосся, то буду схожий на задрота!

— Ти вже схожий на задрота, — сказав Кенні, і всі розреготалися. Навіть Астрід (хоч потім вона поклала руку мені на стегно, щоб загладити гостроту).

— Ага, — кивнув Сісеро Ірвін, — ти будеш схожий на задрота з водійськими правами. Полі, та запалиш ти вже нарешті той косяк чи так і сидітимеш, милуватимешся ним?

* * * * *

Я відмовився від косяка. Я називав офіцера Кеферті «сером». Я підстригся під Містера Бізнесмена, від чого сильно занепав духом, а моя мама навпаки — ним піднеслася. Під час паралельного паркування я зачепив бампер машини, що стояла позаду, але офіцер Кеферті таки видав мені права.

— Синку, я тобі довіряю, — сказав він.

— Дякую, сер. Я вас не підведу.

* * * * *

Коли мені виповнилося сімнадцять, у нашому будинку, який тепер стояв на асфальтованій дорозі (прогрес ішов семимильними кроками), влаштували свято. Астрід, звісно, запросили теж, і вона подарувала мені светр, який сплела сама. Я миттю його натягнув, хоча то був серпень і погода стояла спекотна.

Мама подарувала мені цикл історичних романів Кеннета Робертса в палітурці (які я справді прочитав). Енді презентував Біблію в шкіряній палітурці (яку я теж читав, здебільшого як навмисне йому), з моїм іменем у золотому тисненні. На форзаці був припис з Об’явлення, розділу третього: «Ось Я стою під дверима та стукаю: коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду». Натяк на те, що я збився зі шляху, був наче й не зовсім недоречним.

Від Клер (якій тепер було двадцять п’ять і вона вчителювала у нью-гемпширській школі) я дістав стильний спортивний піджак. Кон завжди був трохи скупердяєм, тому подарував мені шість комплектів гітарних струн. Ну нічого, принаймні всередині в них лежали доларові монетки.

Мама принесла іменинний торт, і всі заспівали традиційну пісню. Якби з нами був Норм, він би задмухав усі свічки силою свого рок-н-рольного голосу. Але його не було, тож їх загасив подмухом я. Коли мама роздавала тарілки, до мене дійшло, що я нічого не отримав від тата й Террі. Навіть квітчастої краватки.

Після торта й морозива (ван-шок-полун, звісно) я помітив, як Террі перезирнувся з татом. Тато глянув на маму, і вона нервово йому всміхнулася — ледь-ледь. Лише тепер, озираючись назад, я усвідомлюю, як часто я бачив на маминих губах ту нервову усмішку, поки підростали і йшли у великий світ її діти.

— Джеймі, ходімо з нами до комори, — підводячись, сказав тато. — Ми з Теренсом приготували для тебе маленький подарунок.

«Маленьким подарунком» виявився «Форд Ґелексі» 1966 року, вимитий, відполірований і білий, мов місячне сяйво на снігу.

— О Боже, — тремтячим голосом промовив я, і всі розсміялися.

— Корпус був хорошим, а от над двигуном довелося попотіти, — повідомив Террі. — Ми з татом заново відрегулювали клапани, поміняли свічки, вставили новий акумулятор… коротше, все, що можна.

— Нова гума, — додав тато й показав на шини. — Прості, зате нові, не відновлені. То як, синку, подобається?

Я обійняв його. Обійняв їх обох.

— Ти тільки пообіцяй нам з мамою, що ніколи не сідатимеш за кермо після того, як вип’єш. Не роби так, щоб одного дня ми подивилися одне одному в очі й сказали, що це ми подарували тобі машину, в якій ти скалічився чи скалічив когось іншого.

— Обіцяю.

Астрід (разом із котрою я докурюватиму останній дюйм косяка перед тим, як відвезти її додому у своїй новій машині) стиснула мою руку.

— Я простежу за тим, щоб він виконував.

Після того як я двічі зганяв до Гарріз-Понду й назад (щоб усіх розвезти), історія повторилася. Я відчув, як хтось торсає мене за руку. То була Клер. Вона відвела мене на веранду, як і того дня, коли преподобний Джейкобз повернув Конні голос за допомогою свого електричного стимулятора нервів.

— Мама хоче, щоб ти дав їй ще одну обіцянку. Але їй незручно про таке просити. Тому я запропонувала зробити це замість неї.

Я чекав.

— Астрід — хороша дівчинка, — сказала Клер. — Вона курить, я відчуваю це у її віддиху, але це не робить її поганою. А ще в неї хороший смак. Доведено тим, що вона три роки зустрічається з тобою.

Я все ще чекав.

— І вона розумна дівчинка. Попереду в неї навчання в коледжі. Тому обіцянка, Джеймі, буде така: гляди не зроби їй дитину на задньому сидінні тієї машини. Можеш це побіцяти?

Я мало не всміхнувся. Якби мої губи розійшлися в усмішці, вона була б наполовину здивована, наполовину болісна. Упродовж останніх двох років у нас із Астрід було кодове слівце: перерва. Це означало взаємну мастурбацію. Я кілька разів після першого разу заїкався про презервативи, ба більше — я навіть наважився купити пачку з трьома «Троянами» всередині (один тримав у гаманці, а інші два заникав за плінтусом у себе в кімнаті), але вона твердила, що перший презерватив, яким ми спробуємо скористатися, або порветься, або протече. Тож… ми робили перерву.

— Сердишся на мене? — спитала Клер.

— Ні, — відповів я. — На тебе не можна сердитися,