Танок з драконами - Джордж Мартін
Вечір майже застукав її зненацька. Коли сонце вже ковзало униз далекими шпилями Дракон-Каменя, Дані раптом перечепилася на низькій кам’яній стінці, поруйнованій і зарослій бур’янами. Можливо, то був підмурок якогось храму чи маєтку сільського пана. За ним лежали ще руїни: старий колодязь та кілька кіл у траві, що позначали місця, де колись стояли селянські хижі. Хатини, вочевидь, були побудовані з глини та соломи — так розсудила Дані, — але за довгі роки дощі та вітри вигладили їх до землі. До заходу сонця Дані знайшла вісім, але у траві могли ховатися ще.
Кам’яна стінка вціліла краще за решту споруд. Ніде не вища за три стопи, все ж вона пропонувала деякий захист від стихій, особливо там, де стрічала іншу, нижчу стінку — а ніч насувалася швидко. Дані увібралася в куток між двома стінками, насмикала трави навколо руїн і виклала собі щось на кшталт гнізда. Сили її виснажилися, на обох ногах — навіть на мізинцях — з’явилися свіжі пухирі. «Ти ба, зовсім ходити не вмію» — подумала вона і захихотіла.
Поки світ навколо темнів і зникав, Дані улаштувалася і заплющила очі. Але сон все не приходив. Ніч була холодна, земля — тверда, шлунок — порожній. Думки мимоволі звернули на Меєрин, на Дааріо, її коханого, і Гіздахра, її чоловіка, на Іррі, Джихікі та милу крихітку Місандею, пана Барістана, Резнака і Скахаза Голомозого. «Чи не бояться вони, що я загинула? Я ж полетіла на спині дракона. Вони могли подумати, що Дрогон мене з’їв.»
Дані спитала себе, чи лишився царем її чоловік Гіздахр. Його влада походила від неї; чи зуміє він без жінки втримати корону на голові? «Він хотів Дрогонової смерті. Я сама його чула. «Вбийте його, — верещав Гіздахр, — забийте чудовисько!» І обличчя його палало хіттю.» А Могутній Бельвас стояв на колінах, трусився і блював. «Отрута. Напевне, то була отрута. Медові коники. Гіздахр так наполягав, щоб я ними пригостилася, але усіх з’їв Бельвас.» Вона зробила Гіздахра царем, узяла його до ліжка, відчинила заради нього бійцівські ями. Навіщо йому було бажати її смерті? Але кому ще? Резнакові, напахченому підстолієві? Юнкайцям? Синам Гарпії?
Десь удалині завив вовк. Почувши його, вона відчула сум і самотність, але і голод теж. Лише коли над степом зійшов місяць, Дані нарешті занурилася у неспокійний сон.
Їй наснилося, що всі турботи та клопоти облишили її, а з ними біль і туга, і вона злетіла просто у небо. Вона летіла і крутилася, сміялася і танцювала, а навколо вихорилися зірки, шепочучи на вухо таємниці. «Щоб потрапити на північ, ви маєте їхати на південь. Щоб досягти заходу, ви мусите їхати на схід. Щоб просунутися уперед, ви мусите повернутися назад, а щоб торкнутися світла, ви маєте пройти під тінню.»
— Квайфа? — покликала Дані. — Де ви, Квайфо?
А тоді вона побачила. «Її личину зроблено з зоряного світла.»
«Пам’ятайте, хто ви є, Даянерис, — прошепотіли зірки жіночим голосом. — Дракони знають. А ви?»
Наступного ранку вона прокинулася затерпла, задубла і зсудомлена. По руках, ногах і обличчі їй повзали мурашки. Коли Дані усвідомила, що вони справжні, то відкинула жмути сухої брунатної трави, які послужили їй постіллю та ковдрою, і сяк-так зіп’ялася на ноги. Все тіло їй вкривали маленькі червоні горбочки укусів, що палали та свербіли. «Де взялися ці кляті мурахи?!» Дані струсила їх з рук, ніг та живота, а коли пробігла долонею по колючому черепі, де вигоріло волосся, то відчула мурашок і там, а один побіг униз шиєю. Поскидавши на землю, вона розчавила їх босими ногами, дивуючись їхній кількості та завзяттю.
З’ясувалося, що просто за стінкою розташувався мурашник. Дані стало цікаво, чи легко було мурахам перелізти через стінку і знайти її. Адже їм ця жалюгідна купа старого каміння мала здаватися величезною, мов Стіна Вестеросу. «Найбільша стіна у всьому світі!» — колись вихвалявся її брат Візерис так, наче сам її збудував.
А ще Візерис розповідав їй про лицарів таких убогих, що ті мусили ночувати під старовинними заплотами на узбіччях доріг Семицарства. Та зараз Дані чимало б віддала за гарний щільний запліт. «Якби ще й без мурашника…»
Сонце ще тільки сходило на небо; у синьому небі виднілося кілька яскравих зірок. «Можливо, одна з них — то хал Дрого верхи на своєму вогняному огирі у нічних землях. Він посміхається до мене.» Над трав’яним морем степу досі виднівся її Дракон-Камінь. «Так близько. Я ж відійшла на багато верст, а скидається, що можу повернутися за годину.» Дані закортіло лягти на спину, заплющити очі й віддатися сну. «Ні. Мушу йти далі. За струмком. Туди, куди веде течія.»
Дані вирішила на хвильку спинитися і перевірити, чи правильно знає шлях — не хотіла-бо піти у хибному напрямку і загубити струмок.
— Це мій друг, — мовила вона гучно до себе. — Як не загублю друга, то й сама не загублюся.
Вона б і спала коло струмка, якби сміла, та вночі до водопою могли прийти тварини. Дані бачила їхні сліди й не хотіла стати вечерею для вовка або лева — хай змарнілою та негожою, але ж кращою за нічого.
Упевнившись, у якому напрямку лежить південь, Дані почала рахувати кроки. Струмок з’явився на восьмому. Дані склала долоні напитися; від води шлунок почало судомити, але судоми терпілися легше, ніж голод. Вона не мала іншого напою, ніж вранішня роса на високій траві, та іншого харчу, крім тієї-таки трави, якби вирішила її їсти. «Можна спробувати з’їсти мурашок.» Маленькі жовті давали надто злиденну поживу, але в траві бігали ще й червоні — більші за жовтих, значно більші.
— Я загубилася в морі, — сказала вона собі, шкутильгаючи біля звивистого потічка, — то може, знайду крабів чи порядну товстеньку рибинку.
Батіг тихо ляпав їй по стегні, «ляп-ляп-ляп». Крок за кроком, крок за кроком — і струмок приведе додому.
Опівдні чи трохи пізніше вона натрапила коло струмка на кущ, чиї покручені гілки вкривали тверді зелені ягоди. Дані примружилася на них підозріливо, тоді зірвала одну з гілки і обережно скуштувала.
