Танок з драконами - Джордж Мартін

Вони летіли на північ, далеко за річку; Дрогон ковзав на посічених крилах крізь уривки хмар, що проносилися повз, наче знамена якогось примарного війська. Дані мимохідь помітила береги Невільницької затоки і стару валірійську дорогу, що бігла поряд крізь піски та пустку і зникала на заході. «Дорога додому.» А далі не лишилося нічого, крім трави, якою під вітром гуляли хвилі.

«Невже той перший політ стався тисячу років тому?» Іноді їй здавалося саме так.

Сонце, підіймаючись небом, пекло дедалі лютіше; невдовзі їй вже гупало у голові. Волосся в Дані відростало знову, але дуже повільно.

— Бриля б мені, — мовила вона вголос.

На Дракон-Камені вона намагалася сплести собі зі стеблин трави якусь накритку на голову. Дані пригадала, як щось таке плели дотракійські жінки, коли вона ще була з Дрого. Та чи Дані брала не ту траву, а чи не мала належного хисту, але її брилі розвалювалися просто у руках. «То пробуй ще, — сказала вона собі. — Наступного разу вийде. Ти ж кров дракона, авжеж упораєш і бриля.» І пробувала знов і знов, але наступні брилі виходили не кращими за попередні.

Коли Дані нарешті знайшла помічений нею з верхівки пагорба струмок, вже добряче перевалило за полудень. Струмочок був крихітний — цівка води, не ширша за її руку… а рука її з кожним днем на Дракон-Камені дедалі марніла. Дані зачерпнула жменю води і плюхнула нею в обличчя, а коли склала долоні мисочкою, то чвакнула кісточками пальців у намулі на дні струмка. В ній негайно прокинулася пристрасна надія знайти холоднішу, чистішу воду… але ні, якщо вже покладати пристрасні надії, то на порятунок, а не на зайвий ковток води.

Дані не припиняла чіплятися за сподівання, що хтось таки вирушить на її пошуки. Перш за все то мав бути пан Барістан — лицар її Королевогвардії, що присягнувся захищати життя королеви хоч би й за ціну власного. Далі — кревноїзники. Дотракійське море було їм не чуже, а їхні життя — прив’язані до її власного. Міг вислати шукачів і її вельможний чоловік, Гіздахр зо’Лорак. А ще Дааріо… Дані подумки змальовувала його на коні, який мчав учвал крізь високу траву. Вершник посміхався до неї, виблискуючи золотим зубом у останньому світлі західного сонця.

От лишень Дааріо віддали юнкайцям — як запоруку недоторканності юнкайських вельмож та воєвод. «Дааріо та Зуха, Джохого та Гролео, і ще трьох Гіздахрових родичів.» Певно, дотепер усіх заручників мали вже звільнити. Втім…

Дані спитала себе, чи висять досі на стіні коло ліжка клинки її полковника — чекаючи, щоб Дааріо повернувся і знову взяв їх до рук. «Лишаю тобі моїх дівчаток, — сказав він тоді. — Збережи їх для мене, мила та кохана.» А ще її непокоїло, чи знають юнкайці про те, що для неї означає її полковник. Те саме питання вона вже ставила панові Барістану того дня, коли заручники поїхали до ворога.

— Вони чутимуть плітки, — відповів лицар. — Можливо, Нахаріс навіть вихвалявся, е-е-е… великою прихильністю вашої милості до нього. Прошу дарувати мені зухвалість, але до чеснот полковника не належать скромність і поміркованість. Він схильний пишатися, е-е-е… своїми звитягами.

«Скоєними у ліжку зі мною.» Але навіть Дааріо вистачило б розуму не вихвалятися такими речами серед її ворогів. «Утім, байдуже. Юнкайці, певніше за все, вже рухаються до свого міста.» Саме заради цього вона вчинила так, як вчинила. Заради миру.

Вона обернулася туди, звідки прийшла — туди, де стиснутим кулаком з трав’янистого степу здіймався Дракон-Камінь. «Він здається таким близьким. Я вже кілька годин у дорозі, а ось руку простягну — і торкнуся його.» Ще не пізно було повернутися назад. Біля Дрогонової печери у ставку, що живився підземними джерелами, водилася риба. Першого ж дня вона спіймала там одну — то спіймає ще. А як ні, то завжди є Дрогонові недоїдки — спечені кістки, на яких ще лишилися шматочки плоті.

«Ні, — сказала собі Дані. — Озирнуся назад — пропаду.» Справді, на випалених сонцем скелях Дракон-Каменя вона б жила ще багато років — удень літала б Дрогоном у небі, а ввечері жвакувала б кістки з його здобичі, дивлячись, як велике трав’яне море перекидається з золотого на помаранчеве. Та хіба для такого життя вона народилася? Відтак Дані знову обернула спину до віддаленого пагорба і зробилася глухою до пісні вільного лету, заспіваної для неї вітром серед скелястих гребенів. Струмок дзюрив на південь та південний схід — зовсім вже близько. Дані рушила уздовж нього. «Приведи мене до річки — більшого я не прошу. Приведи до річки, а далі вже я сама.»

Години минали повільно. Струмок вихилявся туди й сюди; Дані покірно слідувала за ним, відбиваючи лад на стегні батогом і намагаючись не думати про подоланий шлях, гупання у голові чи порожній шлунок. «Зроби крок. Зроби наступний. І ще один. І ще.» Більше нічого не лишалося робити.

У її морі панували тиша та спокій. Коли дмухав вітер, трава зітхала — то стебла терлися одне об одне — і шепотіла мовою, зрозумілою лише богам. Натрапляючи на камінь та обтікаючи його, маленький струмочок весело дзюрчав. Мокра грязюка чвакала між пальців ніг. Навколо в повітрі товклися комахи: ліниві неквапні бабки, зелені лискучі шершні, кусюча мушва, надто дрібна для очей. Дані розвіяно ляскала по руках чи плечах, коли хтось на них сідав, жадаючи її крові. Якось вона натрапила на пацюка, що пив зі струмка, та він хутко втік — прошурхотів між стеблами і зник у високій траві. А ще іноді Дані чула птахів, і від того їй бурчало у животі, але сітки чи сильця вона не мала, і гнізда ще жодного не знайшла. «Колись я мріяла полетіти, — майнула в неї думка, — і ось полетіла, і тепер мрію вкрасти в пташки яєчко.» Дані мимоволі засміялася.

— Люди навіжені, а боги ще навіженіші, — мовила вона до трави, і трава тихо прошелестіла свою згоду.

Тричі того дня вона накидала оком на Дрогона. Уперше він летів так далеко, що міг здатися орлом, пірнаючи у хмари та виринаючи з них, але Дані вже впізнавала його навіть тоді, коли дракон був не більший за цятку в небі. Вдруге він пролетів на тлі