Танок з драконами - Джордж Мартін

— Та вже ж, — похнюплено буркнув пан Арчибальд. — Справді Пентос. Вони й грамоту написали, удвох.

«Отже, тут криється певна можливість.»

— Ми досі маємо у підземеллях кількох «Вітрогонів». Отих удаваних перебіжчиків.

— Та пам’ятаю, — мовив Крицак. — Голобрід, Солома, оті всі… Дехто, як на сердюків, непогані хлопці. Інші… ну, кого іншого і вбити не шкода. То що з ними?

— Я хочу відіслати їх назад Строкатому Князеві. І вас заразом. Вас буде двоє серед багатьох тисяч; ваша присутність у юнкайському таборі має лишитися непоміченою. Я хочу, щоб ви переказали Строкатому Князеві моє послання. Скажіть, що я прислав вас, що говорю голосом цариці та королеви. Скажіть, що я заплачу його ціну, якщо він поверне нам заручників живими і неушкодженими.

Пан Арчибальд скривився.

— Картатий Килимок радше віддасть нас обох Мальованій Меріс. Замість зробити те, що ви кажете.

— Чому? Доручення зовсім нескладне. — «Порівняно з викраденням драконів.» — Колись я вивів батька королеви з Сутіндолу.

— То був Вестерос, — відповів Геріс Пийвода.

— А тут Меєрин.

— Арч зараз і меча не втримає у руках.

— А йому не треба. Ви матимете за себе вдосталь сердюків, якщо я не помиляюся в їхньому полковникові.

Геріс Пийвода відкинув назад шапку вигорілого на сонці волосся.

— Можна хвилинку — обговорити між собою?

— Ні, — відповів Селмі.

— Я беруся до справи, — вирішив пан Арчибальд. — Але щоб без човнів. Бачити їх не можу. Пий теж береться. — Він вишкірився. — Ще сам не знає, але береться.

На тім і погодилися. «Просту частину скінчено» — думав Барістан Селмі, видираючись нескінченними сходами нагору піраміди. Складна частина лишалася дорнійцям. Що б на це сказав його дідусь? Страшно подумати. Дорнійці були лицарями, принаймні за званням, хоча лише Крицак мав у собі трохи справжньої криці. А Пийвода натомість мав показне обличчя, спритного язика і гарне рясне волосся.

Коли старий лицар нарешті повернувся до королевиних покоїв нагорі піраміди, тіло князя Квентина вже прибрали. Шестеро юних чашників грали у якусь дитячу гру, сидячи колом на підлозі та по черзі пускаючи крутитися кинджал. Коли той спинявся, вони відрізали пасемце волосся тому, на кого кинджал вказував вістрям. Ще хлопчиком в рідному замку Урож’я пан Барістан грав у схожу гру з братами, сестрами та іншими родичами… але на Вестеросі, скільки він міг пригадати, до гри залучалися цілунки.

— Бхаказе! — покликав він. — Кухоль вина, будь ласкавий. Гразхаре, Аззаку, стережіть двері. Я чекаю на Зелену Грацію. Щойно вона з’явиться, негайно проведіть до мене. Дотоді не турбувати.

Аззак хутко схопився на ноги.

— Воля ваша, пане Правице!

Пан Барістан вийшов на терасу. Дощ припинився, хоча сонце, що сідало у Невільницьку затоку, ховалося за стіною сірих хмар. Кілька пасем диму ще здіймалося від чорних каменів піраміди Хазкар, звиваючись під вітром, наче змії. Далеко на сході, за мурами міста, над віддаленою вервечкою пагорбів вимахували світлі крила. «Візеріон. Мабуть, полює, а чи просто політати закортіло.» Лицар спитав себе, де ж Раегал. Зелений дракон вже встиг показати себе небезпечнішим за свого білого брата.

Коли Бхаказ приніс вино, старий лицар зробив довгий ковток і послав малого по воду. Кілька кухлів вина, певно, допомогли б йому заснути, але коли з перемов з ворогом повернеться Галацца Галаре, йому знадобиться ясна голова. Тому вино Селмі сьорбав добряче розведеним водою, поки навколо збиралася пітьма. Він дуже стомився, серце скніло від сумнівів. Дорнійці, Гіздахр, Резнак, цей напад… чи правильно він чинить? Чи робить саме те, чого б хотіла Даянерис? «Не на такі речі мене роблено.» Кілька воїнів Королегвардії вже служили Правицями раніше — небагато, але все ж таки. Він читав про усіх у Білій Книзі. А зараз питав себе, чи почувалися вони так само розгублено, бентежно і безпорадно, як він сам.

— Пане Правице. — У дверях стояв Гразхар зі свічкою в руці. — Прибули вельмишановна Зелена Грація. Ви просили сказати.

— Проведи її сюди. І запали свічок.

Галацца Галаре ввійшла у супроводі чотирьох Рожевих Грацій. Здавалося, її охоплювало сяйво мудрості та гідності, яким пан Барістан не зміг не захопитися. «Жінка сильної волі, до того ж вірний друг Даянерис.»

— Пане Правице, — мовила вона, не показуючи обличчя з-за мерехтливого зеленого серпанку. — Чи не можна сісти? Ці кістки вже надто старі та втомлені.

— Гразхаре, стільця для Зеленої Грації.

Рожеві Грації вишикувалися позаду, опустивши очі й склавши руки попереду.

— Чи не бажаєте освіжитися напоями? — запитав лицар.

— Це дуже доречно, пане Барістане. Мені вже горлянка всохла від розмов. Чи немає соку, коли ваша ласка?

— Як забажаєте.

Він махнув до Кезмії та наказав принести жриці келих лимонного соку, підсолодженого медом. Щоб зробити ковток, жеркиня мусила відхилити серпанок. Власні очі нагадали Селмі, яка вона вже стара. «Років на двадцять старша за мене, коли не більше.»

— Якби цариця була тут, то напевне приєдналася б до мене — подякувати вам за все зроблене для нас.

— Її препишність завжди була надзвичайно милостива. — Галацца Галаре прикінчила келих і знову пристебнула серпанок. — Чи нема нових звісток про нашу ласкаву царицю?

— Наразі нема.

— Я молитимуся за неї. А чи можу спитати про царя Гіздахра? Чи не здамся нахабою, якщо попрохаю побачитися з його преосяйністю?

— Невдовзі, сподіваюся, ви матимете таку нагоду. Йому не завдано шкоди, слово честі.

— Рада це чути. Мудрі Хазяї Юнкаю питали про його препишність. Ви не здивуєтеся, коли взнаєте, що вони бажають негайно поновити Гіздахра на його законному престолі.

— Його буде поновлено, щойно ми доведемо, що він не намагався вбити царицю. До тієї пори Меєрином правитиме рада вірних та справедливих. У цій раді є місце і для вас. Я знаю, що ви, ваша преблагодатносте, маєте для нас чимало корисної науки. Ми конче потребуємо вашої мудрості.

— На жаль, пане Правице, я чую в ваших словах порожні лестощі, — відповіла Зелена Грація. — Коли ви справді вважаєте мене мудрою, то послухайте просто зараз. Звільніть ясновельможного Гіздахра і відновіть його на престолі.

— Це може зробити тільки цариця.

Зелена Грація тяжко зітхнула під своїм серпанком.

— Мир, що кувався у таких муках, тріпотить, наче листок на осінньому вітрі. Лихі дні настали. Смерть