Танок з драконами - Джордж Мартін

Але настав час. Юна дівчинка може бавитися цілісінький день, не зважаючи ні на що навколо. А вона була вже не дівчинка — доросла жінка, цариця, дружина, матір тисяч людей. Її діти мали в ній потребу. Дрогон схилився перед батогом, і вона мала схилитися теж. Мала знову вдягти корону, повернутися до гебанової лави та обіймів свого ясновельможного вінценосного чоловіка.

«Гіздахра, млявих поцілунків нареченого.»

Сонце того ранку було жарке, небо — блакитне і безхмарне. То було на краще, бо від Даніного одягу лишилися жалюгідні ганчірки, які зовсім не зігрівали. Один з її сандалів упав під час шаленого лету з Меєрину, а другий вона лишила коло Дрогонової печери, бо краще вже подорожувати зовсім босоніж, ніж взутою наполовину.

Свій токар та серпанок Дані кинула ще в ямі, а лляну нижню сорочку не на те шили, щоб вона витримувала спекотні дні та холодні ночі Дотракійського моря. Піт, трава, земля заплямували її; до того ж Дані відірвала смужку від подолу, щоб перев’язати литку. «На вигляд я, мабуть, заморена голодом жебрачка, — подумала вона, — та якщо дні стоятимуть теплі, то хоч не задубію на смерть.»

Перебування у степу виявилося самотнім, а на додачу — болісним та голодним… і все ж попри всі негаразди вона почувалася тут дивно втішеною. «Тут чи там поболить, у шлунку посмокче, вночі приморозить… та хіба це важить, коли вмієш літати?! Якби все повторилося, я б не вагалася.»

Нагорі піраміди у Меєрині мали чекати Іррі та Джихікі, пригадала вона. А також її мила книжниця-драгоманка Місандея і всі маленькі чашники та чашниці. Вони б принесли їй попоїсти, а вона б купалася у водоймі під хурмовим деревом. Добре було б знову відчути себе чистою. Дані не потребувала люстра, щоб знати, як страшно загидилася.

І нарешті, голод. Одного ранку вона знайшла трохи дикої цибулі на півдорозі донизу південним схилом, а пізнішої години того ж дня — їстівну рослину, схожу на чудернацьку червонясту капустину. Хай що воно було, Дані не знудило. Попри ці знахідки та ще одну рибинку, впійману в ставку з підземними джерелами коло Дрогонової печери, вона живилася, як могла, з решток драконових трапез: зчорнілих кісток, недогризків димливого м’яса, напівсирого, напівспаленого. Та Дані розуміла і відчувала, що цього не досить. Одного дня вона зненацька копнула босою ногою потрісканий овечий череп, що застрибав за гребінь пагорба. Дивлячись, як він котиться крутим схилом до моря трави, Дані усвідомила, що має піти йому вслід.

Крізь високу траву вона спершу вирушила доволі жвавим кроком. Земля між пальцями звеселяла теплом. Трава стояла зеленим гаєм, з неї заввишки. «Коли я сиділа на срібній біля мого сонця-та-зорь на чолі халазару, вона чомусь не здавалася такою високою.» Крокуючи вперед, вона відбивала лад на стегні пужалном батога, забраного в розпорядника ями. Батіг і ще хіба ганчір’я на спині — то було все, що Дані взяла з собою з Меєрину.

Хоча рухалася вона крізь живе зелене царство, зелень його не була темною і насиченою зеленню літа — навіть тут вже відчувався подих осені, якій услід невдовзі прийде зима. Трава була світлішою, сивішою, ніж Дані її пам’ятала — змарніла, немічна зелень на межі зжовтіння. А далі за жовтими барвами настане черга брунатних… а далі на траву чекає смерть.

Даянерис Таргарієн не була чужа у Дотракійському морі — величезному обширі трави, що простягався від Кохорської пущі до Матері Гір і Черева Світу. Вперше вона побачила його ще зовсім дівчинкою, але вже молодою дружиною хала Дрого, під час мандрівки до Ваес Дотраку, де її мали показати старим бабам-дошхалін. Тоді вигляд трави, що простягалася у нескінченність, аж перехопив їй подих. «Небо було блакитне, трава — зелена, а я — повна сподівань.» Поруч тоді їхав пан Джораг, буркотливий старий ведмідь, про неї дбали Іррі, Джихікі та Дорея, уночі її пригортав до себе сонце-та-зорі, а в черевці зростало дитя. «Раего. Я хотіла назвати його Раего. А дошхалін казали, що в мене народиться огир, який покриє світ.» Ніколи ще від тих напівзабутих днів у Браавосі та будинку з червоними дверми вона не почувалася такою щасливою.

Але в Червоній Пустелі всі її радісні надії обернулися на попіл. Її сонце-та-зорі впав з коня, маегі Міррі Маз Дуур замордувала Раего просто у череві матері, а Дані мусила власноруч, з милосердя задушити порожню оболонку хала Дрого. По смерті Дрого великий халазар тріснув і розбігся. Ко Поно першим оголосив себе халом Поно і повів за собою багато вершників та рабів. Ко Джахако став халом Джахако і повів геть ще більше. Маго, його кревноїзник, зґвалтував і вбив Ерою — дівчинку, яку Даянерис колись врятувала від нього. Лише народження драконів серед вогню та диму поховального вогнища хала Дрого врятувало Дані від тих, хто бажав би відтягти її до Ваес Дотраку і на решту днів життя оселити серед дошхалін.

«Вогонь спалив мені волосся, та не зачепив ніщо інше.» Так само сталося і в Дазнаковій ямі. Принаймні, це вона могла пригадати, хоча наступні події пам’ятала як у тумані. «Стільки людей верещало і штовхалося одночасно.» Пригадала Дані також іржання коней, що ставали дибки, водоспад кавунів з перекинутого воза. Знизу прилетів спис, потім ціла зграя арбалетних стріл, одна з яких шуснула просто повз Даніну щоку, а інші відбилися від Дрогонових лусочок, застрягли між них або прорвали шкіру крил. Дані пригадала, як дракон скрутився і засмикався під нею від ударів, як відчайдушно вона намагалася не впасти з його лускатої спини. Рани, завдані стрілами, диміли; Дані побачила, як одна зі стріл спалахнула раптовим вогнем, а ще одна випала, здмухнута помахом крил. Унизу виднілися охоплені вогнем люди, що навіжено витанцьовували, здійнявши руки у повітря, наче мартопляси з якоїсь божевільної ватаги. Жінка у зеленому токарі схопила заплакану дитину, пригорнула до себе, рятуючи від полум’я. Дані запам’ятала яскравий колір її вбрання, але не обличчя. Люди наступали на неї, зронену на бруківку разом з дитиною; деякі з них палали.

А тоді все зблякло і віддалилося, галас ущух, люди зменшилися, списи та стріли зникли позаду… а Дрогон продер собі пазурями стежку просто в небо. Вище й вище він уносив її, понад пірамідами та ямами,