Танок з драконами - Джордж Мартін
За годину її шлунок почав судомитися так страшно, що Дані не змогла іти далі та решту дня вибльовувала зелений слиз. «Якщо залишуся тут, то помру. А може, вже помираю.» Але як це має статися? Чи не розступиться трава, чи не постане перед нею кінський бог дотракійців і не понесе її до зоряного халазару — вічно їздити нічними землями поруч із халом Дрого? На Вестеросі покійників дому Таргарієн віддавали поховальному вогнищу, але хто запалить його для неї тут, у степу? «Моя плоть нагодує вовків і стерв’ятників, — сумно подумала вона, — а черево прогризуть хробаки.» Погляд очей повернувся до Дракон-Каменя. Він виглядав меншим; з посіченої вітром вершини, видної за багато верст, здіймався дим. «Дрогон повернувся з полювання.»
Захід сонця вона зустріла, сидячи навкарачки та болісно стогнучи. Кожне наступне спорожнення було рідкіше за попереднє і смерділо огидніше. Коли зійшов місяць, з неї текла вже сама лише бура вода. Що більше вона пила, то більше гидила. А що більше гидила, то гірше потерпала від спраги — і вперто лізла до струмка всмоктувати в себе ще води. Коли Дані нарешті заплющила очі, то не знала, чи матиме силу розплющити їх знов.
І їй наснився покійний брат.
Візерис виглядав точно так, як вона бачила його востаннє. Вуста були скривлені мукою, волосся згоріло, а обличчя зчорніло та спливало димом там, де розплавлене золото пролилося чолом, щоками і очницями.
— Ти ж помер, — мовила Дані.
«Мене вбили!» Вуста його не ворушилися, та вона чомусь чула голос, що шепотів їй у вухо. «Ти не оплакала мене, сестро. Важко помирати, коли по тобі ніхто не плаче.»
— Колись я тебе любила.
«Колись, — відповів він так гірко, що вона аж здригнулася. — Ти мала стати мені дружиною, народити дітей зі срібним волоссям і фіалковими очима, щоб не порушити чистоту драконової крові. Я дбав про тебе. Я навчив тебе, ким ти є. Я годував тебе. Продав материну корону, щоб ти не потерпала з голоду.»
— Ти кривдив мене. Страшно і боляче.
«Лише тоді, коли ти будила дракона. Я кохав тебе.»
— Ти мене продав. Ти мене зрадив.
«Ні. Зрадила мене ти. Це ти обернулася проти мене, проти власної крові та плоті. Мене обдурили. Твій чоловік-коногон і його смердючі дикуни. Нещирі брехуни та облудники. Вони пообіцяли мені золоту корону, а дали ось це.» Візерис торкнувся розплавленого золота, що стікало йому обличчям, і з пальця здійнявся дим.
— Ти міг отримати свою корону, — мовила Дані. — Моє сонце-та-зорі звоював би її тобі, якби ти почекав.
«Я вже зачекався. Я все життя чекав. Я був їхнім королем за правом та законом, а вони з мене посміялися.»
— Тобі варто було лишитися у Пентосі з магістратом Іліріо. Хал Дрого мав показати мене дошхалін. Але ти їхати з нами не мусив. То був твій власний вибір. І твоя власна помилка.
«Хочеш збудити дракона, дрібна тупа хвойдо? Халазар Дрого був мій. Я купив у нього вершників — сто тисяч верескунів. І заплатив твоєю цнотою.»
— Ти так нічого і не втямив. Дотракійці не купують і не продають. Вони дарують і приймають подарунки. Якби ти почекав…
«Я чекав! На свою корону, на свій престол, на тебе. Стільки років чекав, і чого дочекався? Горщика рідкого золота? Чому яйця драконів подарували тобі? Вони мали бути мої. Якби я мав дракона, то навчив би весь світ, чого варте моє слово.»
Візерис почав реготати і не спинявся, доки щелепа, спливаючи димом, не відпала від обличчя, і кров та золото не ринули крізь роззявлену пащу.
Коли Дані прокинулася, хапаючи повітря, стегна її липли від крові.
Якусь мить вона не розуміла, в чому справа. Світ лише почав ясніти, високі трави тихо шелестіли під вітром. «Ні, благаю, дайте мені ще поспати. Я так втомилася.»
Дані спробувала була знову закопатися у купу трави, яку насмикала собі для сну. Деякі її пасма здалися вогкими. Невже знову дощило? Вона випросталася і сіла, лякаючись, чи не обгидилася вночі, а коли піднесла пальці до обличчя, то винюхала на них кров. «Невже я помираю?» Але побачила блідий серп місяця високо над морем трави і раптом дотямила, що то всього лише її місячна кров.
Якби не хвороба і переляк, вона б відчула полегшення, та натомість почала труситися, мов у пропасниці, потім витерла пальці об землю і вхопила жменю трави — витерти між ніг. «Дракон не плаче.» Так, вона спливала кров’ю, але ж то була лише жіноча кров. «Щоправда, місяць не уповні. Як таке може бути?» Дані спробувала пригадати свою останню кровотечу. На минулий повний місяць? Чи на той, що перед ним? «Ні, авжеж не так давно.»
— Я — кров дракона! — гучно мовила вона до трави.
«Ти була нею, — прошепотіла трава у відповідь, — доки не прип’яла драконів на ланцюг у пітьмі.»
— Дрогон убив маленьку дівчинку. Її звали… звали…
Дані не змогла пригадати ім’я дівчинки. І так засмутилася, що заплакала б, якби всі її сльози не вигоріли геть.
— А я ніколи не матиму маленької дівчинки. Я була Матір’ю Драконів.
«Авжеж, — мовила трава, — але ти протистала своїм дітям.»
Шлунок її був порожній, ноги — стерті, вкриті пухирями, ще й судоми, здавалося, погіршали. У кишках наче звивалося зміїне кубло, намагаючись вигризти нутрощі. Дані черпнула тремтливими руками жменю води разом з намулом. До полудня вода мала нагрітися, але з досвітнього холодку ще могла освіжити і примусити розплющити очі. Плюхнувши водою в обличчя, Дані розгледіла свіжу кров на стегнах. Подертий подол нижньої сорочки був геть нею заплямований. Червоний потоп налякав її. «Це ж місячна кров, усього лише місячна кров, — казала вона собі, та не могла пригадати, щоб колись текла так рясно. — Невже винувата вода?» Якщо справа у воді, її приречено. Адже доведеться або пити погану воду, або померти від спраги.
— Іди! — наказала собі Дані. — Іди струмком, і він приведе тебе до Скахазадхану. А там тебе знайде Дааріо.
Але навіть стати на ноги забрало всі її сили; по тому лишилося тільки
