Танок з драконами - Джордж Мартін
Коло ліжка сиділа Місандея. Вона не залишала князя ані вдень, ані вночі: дбала про всі його потреби, які могла вгадати, давала воду і макове молоко, коли він мав сили пити, дослухалася до кількох змучених слів, які бідолаха видихав час від часу, читала йому, коли він замовкав, спала у кріслі поряд з ліжком.
Пан Барістан прохав про допомогу деяких з королевиних чашниць і чашників, але вигляд обпеченої драконовим вогнем людини відлякував навіть найхоробріших. Блакитні Грації не з’явилися, хоча він посилав по них аж чотири рази. Можливо, останню вже понесла геть бліда кобила.
При його наближенні маленька наатійська драгоманка підняла очі.
— Шановний пане. Великий князь нині вже за межею болю. Його дорнійські боги забрали його додому. Бачите? Він посміхається.
«Відки ти знаєш? Йому не залишилося вуст, щоб посміхатися.» Ласкавіше було б драконам його зжерти — принаймні, швидше. А отак… «Загибель від вогню — жахлива і моторошна. Не диво, що самі пекла створено з вогню.»
— Накрий його.
Місандея накинула ковдру князеві на обличчя.
— Що з ним робити, пане? Він так далеко від рідної домівки.
— Я подбаю, щоб він до неї повернувся.
«Але як? Попелом?» На це знадобився б новий вогонь, але Барістанові сама думка про нього вже сиділа в печінках. «Треба зібрати плоть з кісток. Жуками, не виварюючи.» Вдома сестри-мовчальниці подбали б про все, але тут була Невільницька затока — найближча сестра-мовчальниця знаходилася за десять тисяч верст.
— Ходи спати, дитино. У власному ліжку.
— Якщо подаруєте сій-одній зухвалість, пане, то й вам варто зробити те саме. Ви ж цілу ніч не спали.
«Я вже багато років не сплю ночами. Від самого Тризубу.» Великий маестер Пицель колись розповів йому, що старі не потребують стільки сну, як молоді. Але справа була не в цьому. Барістан досяг віку, коли остерігався заплющувати очі зі страху, що знову не розплющить. Інші чоловіки мріяли про тиху смерть уві сні, у власному ліжку… але хіба то гідна смерть для лицаря Королегвардії?
— Ночі зараз надто довгі, — відповів він Місандеї, — а справ завжди надто багато. Хоч тут, хоч у Семицарстві. Але ти, дитино, наразі зробила достатньо. Ходи відпочинь.
«І якщо боги зглянуться, ти не побачиш уві сні драконів.»
Коли дівчинка пішла, старий лицар підняв ковдру — подивитися востаннє на обличчя Квентина Мартела або те, що від нього лишилося. З обличчя великого княжича злізло стільки плоті, що під нею виднівся череп. Очі застигли озерами жовтого бруду. «Він мав би лишитися у Дорні. І стрибати собі жабкою. Не всі народжуються на світ для танку з драконами.» Знову вкривши хлопця, пан Барістан спитав себе, чи знайдеться кому накрити його королеву, а чи труп її лежатиме неоплаканий серед високих трав Дотракійського моря, витріщаючись наосліп у небо, доки не лишаться самі голі кістки.
— Ні! — заперечив він уголос. — Даянерис жива. І літає своїм драконом. Я бачив на власні очі.
Те саме він казав собі вже сто разів… та з кожним днем вірив дедалі важче. «Її волосся палало. Це я теж бачив. Вона горіла… і нехай я не помітив, як вона впала, зате помітили кількасот інших людей.»
На місто потроху наповз день. Досі падав дощ, але блякле світло все-таки просочилося східним небом. Разом із сонцем з’явився Голомозий. Скахаз був одягнений у своє звичне вбрання: плетені чорні плахти, поножі, панцир у подобі м’язистих грудей. Мідна личина під пахвою була нова — вовча голова з висолопленим язиком.
— Отже, — почав він замість привітання, — бевзь відмучився, чи не так?
— Князь Квентин помер ще вдосвіта. — Селмі не здивувався, що Скахаз вже знає. У піраміді звістки поширювалися миттєво. — Чи зібралася рада?
— Радники чекають унизу на ласку Правиці.
«Та який я вам у сім дідьків Правиця! — прагнула заволати частина його душі. — Я простий лицар, захисник цариці-королеви. Я ніколи не хотів ані урядів, ані влади.» Але цариця зникла, царя забили у кайдани, і хтось же мусив правити у місті… а Голомозому пан Барістан не довіряв.
— Чи не чутно чогось від Зеленої Грації?
— Вона ще не повернулася до міста.
Скахаз заперечував проти посольства жеркині. Та й сама Галацца Галаре не надто охоче взялася до справи. Вона, мовляв, погоджується поїхати, бо хтось же мусить, але для перемовин з Мудрими Хазяями краще пасував би Гіздахр зо’Лорак. Але пан Барістан легко не здавався, і зрештою Зелена Грація схилила голову та присяглася зробити все, що в її силі.
— Становище в місті? — далі запитав Селмі Голомозого.
— Всі брами замкнено засувами з твого наказу. Всіх сердюків та юнкайців, що лишилися в місті, ми вистежуємо, а котрих спіймали, тих викидаємо геть або затримуємо. Більшість кудись зникли, наче на дно залягли. Без сумніву, поховалися у пірамідах. На мурах та баштах стоять Неблазні, готові дати одкоша будь-якому нападникові. На майдані зібралося зо дві сотні зацного панства — стоять у токарах просто під дощем і виють, вимагаючи їх прийняти. Хочуть звільнення Гіздахра і моєї страти, а тобі наказують убити драконів. Хтось їм набрехав, що західні лицарі вміють таке робити. З піраміди Хазкар досі витягують трупи. Великі Хазяї Єрізан та Улез покинули свої піраміди на драконів.
Панові Барістану все це було відомо раніше.
— Різницький рахунок? — спитав він, здригаючись в очікуванні відповіді.
— Двадцять і дев’ять.
— Двадцять і дев’ять?!
Такого страхіття він не чекав. Сини Гарпії поновили свою приховану війну два дні тому. Першої ночі сталося три вбивства, другої — дев’ять. Але за одну добу — з дев’яти до двадцяти дев’яти…
— Ще й полудень не настане, як подолаємо тридцять. Чого ти такий сірий, старигане? Чого ти чекав? Гарпія хоче звільнення Гіздахра, от і надіслала своїх синочків на вулиці з ножами у руках. Убито лише відпущенців та голомозих, як завжди. Один був з моїх — Мідний Звір. Коло всіх тіл лишили
