Варта у Грі. Артефакти Праги - Наталія Ярославівна Матолінець

Серце досі неспокійно стукотіло. Проте чаклунка добре пам'ятала, що казала Ґертруда Горачекова у своїх спогадах: останній хранитель виготовив багато копій артефактів. А впевнитись у справжності знахідки, на щастя, легко. Перед її внутрішнім зором стояли плями опіків на шкірі Меделіни Богумінової.

— Навіщо вам фото, дозвольте поцікавитися?

— Для інстаграму, трясця! — огризнулася Варта. — Я мушу впевнитися, що цей артефакт — справжній.

— Ви ставите під сумнів новину від польської делегації? — не приховуючи неприязні, спитав суддя.

— Я ставлю під сумнів усе. Дуже сприяє виживанню. Вимагаю фото, на якому буде чітко видно знахідку. Необхідно, щоб її тримали голими руками, — відкарбувала Варта, дивлячись в очі Желібора. — Руки не відсохнуть... сподіваюся.

— Посли здатні підтвердити справжність об'єкта без ваших нагадувань, — відповів суддя, не відводячи погляду. — Не заважайте людям робити свою роботу, шановна Тарновецька. У вас буде куди менше вільного часу в разі затвердження на посаді.

— Боюсь, тутешні зникнення магів не додають настрою на відпочинок.

— Попрошу вас не вигадувати нісенітниць. Ми не стикалися з жодним зникненням.

— Ну так, ви ж великий чеський суддя, — в'їдливо відказала Варта. — Сидите надто високо, щоби знати, що відбувається в цьому місті.

Желіборові очі знову спалахнули небезпечним вогнем, аж тут двері кабінету рипнули. Без стуку ввійшов Карел Дворжак і з порога попрохав шановну претендентку залишити його наодинці з суддею, бо справа термінова. Суддя не вставив більше ні слова, хоча Варта відчувала його погляд на собі, поки простувала до дверей кабінету.

***

Щойно зустріч із суддею завершилась, як завжди наполегливий глава темних зателефонував Варті й заявив, що треба поспілкуватися. Подеколи чаклунці здавалося, що він стежить за нею, як колись робила Златанова тінь в образі Евереста. Дівчина навіть уявила, що ніякого глави темних не існує, а це черговий прикол від Богуміна, але здоровий глузд підказував, що цього разу все не так, як у Львові. Хоча якась невловима схожість між Златаном і Амброзом була, і вони обидва Варту бісили.

— Слухай, Вартко, — чех бовтав трубочкою в склянці з улюбленим мохіто, хоча старовинний заклад повнився чудовим ароматом кави. — Я злий був, коли ти втрутилася тоді, з Янком. Але без вас зі Златаном ми не вирулимо. Я знаю, хто ви насправді. Дивись от, — глава дістав із кишені зім'ятий папірець. — Це список тутешніх темних сімей, в яких точно немає вашої втрати. Аланек же розвідає за світляків.

Варта пробігла список очима.

— Багато. Дякую, — відказала вона. — До речі, один з артефактів знайшли в Середньоазійському.

«А інший викрала Златанова матір».

— Ну супер! — глава темних щиро посміхнувся. — Відсвяткуємо це, коли він буде у вас у руках. Ох, хотів би і я його потримати!

— Краще не треба. Чужинська рука... — Варта спідлоба зиркнула на Амброза. — Відчуття тобі не сподобаються.

— Ясно. Чергова древня магія в дії!.. Отже, щодо щезників: молодший шабаш не зміг нічого виявити. До біди — жодна відьма не зникла, тільки алхіміки чи чаклуни. Так, наче тих травниць захищає щось! Тому наші біди для них що мертвому припарка... — глава темних потупився.

— А як там із теорією Алебарди? Перевірили власників?

— Повісив це на Аланека. Він же в нас суддівський син. Швидше за мене зможе дізнатися, хто що тримає. Чеська фракція взагалі має корисні зв'язки в міському правлінні, тому вибила кілька класних точок. Під забігайлівки чи там крамниці зілля.

— А у вас і такі є? — здивувалася Варта. — Львівські відьми коли й підпрацьовують з варивом чи ворожінням, то все це індивідуальні замовлення і ніякого офіціозу.

— Взагалі не знаю, як ви там без фракції існуєте.

— Нормально існуємо, — Варта відчула трохи образи за рідні краї. — Економіка від цього не страждає.

— Нє, ну це таке, обороти просто маленькі... А якщо зірвані? Або великі внутрішні конфлікти? Або ще щось... гірше?

— Бачиш оце? — Варта відгорнула волосся й непомильно тицьнула пальцем у тонкий шрам на скроні, біля самих коренів волосся. — Конфлікт із вовкулаками. Мені було сімнадцять. Ми все самотужки вирішуємо. Адже це ваше славне правління вирішило, що українські маги недостатньо... що? Багаті, древні, сильні?

— Я не знаюся на політичних залаштунках, Вартко.

— От і я теж.

Щойно Амброз відлучився до вбиральні, увагу чаклунки привернула спершу розписана зеленавими візерунками стеля, а тоді несподівана картина: Златан власного персоною чимчикував просто повз вікна кав'ярні в напрямку мосту Легії. Варту маг не помітив. Її це задовольняло, адже чех мав би зараз тусуватися в лікарні, вирішуючи проблеми зі своїм станом, який він туманно назвав «негаразд». Утім, судячи з компанії, в якій перебував Богумін, він непогано розважався. Маг, сяючи, як начищений чайник, прямував кудись у супроводі дівчини, котру чаклунка бачила вперше.

Вона заспокоїла себе тим, що Златан знає всіх і всюди, а даремні переживання не варті її нервів. Тим паче, сподівалася, що ввечері зможе обговорити з чехом подальші плани і вирішити, як шукати другий артефакт, що робити зі щезниками, Желіборовими погрозами та невгасимою жагою перевірити, наскільки зручно кохатися на підвіконні.

Тільки ввечері Златан не прийшов.

***

— Вартова таки прийшла, — прошепотіла Душанка, відчиняючи двері.

Чаклунка роззирнулася, перш ніж увійти, але відьма вже поманила її за собою до кінця коридору, відгорнула жовто-помаранчеву запону, і вони вдвох пірнули до кімнати, де було так парко, що захотілося негайно вийти.

— Вартова таки прийшла, — похмуро кивнула дівчина, оглядаючи присутніх.

Відьом у великій кімнаті зібралося зо два десятки. Молоді і старші, вони сиділи в кріслах, на великих подушках чи плетених ослінчиках. У центрі на вузькому дерев'яному столі червонів чайник. Вікна були завішані барвистими шторами так, що ніхто знадвору не міг би побачити це збіговисько. Свічки, розставлені всюди дуже густо, робили рух між стільцями схожим на гру в сапера. Скидалося на житло зграї хіпі чи магазин езотерики.

— Нехай Вартова сідає, — кивнула старша відьма, чиє лице закривала вуаль. Вона сиділа в центрі, навпроти столу з чайником.

Чаклунка примостилася на найближчий низький стілець. Дівчина праворуч швидко підстрибнула до столу, схопила чашку рушником, наповнила її й тицьнула чаклунці в руки. Чашка обпікала, але Варта звично обплела ручку павутиною холоду.

— То чого ж