Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян
Я зрозуміла, що діяти потрібно хитрістю. Якщо тітка має добру думку про кухаря, значить, він лисичить. Потрібно зблизитися з кухарчуком, якого цей лобуряка вдарив. Якщо вдасться, дізнаємося більше про цього жирного трутня.
– Тітонько Палажко, а обід коли? Нас погодують?
– А як же! Свиням поставите варити й обідайте. Я Васю попрошу, він вас обов’язково погодує.
– Дякую.
У сараї тітка показала нам, що і де лежить, поохала, глянувши на казан, і пішла до таверни. А ми з Кхиброю потягли великий брудний казан до Гіркого струмка, взявши з собою два скребки і великий пук соломи. Струмок називали Гірким, бо він брав витік у Зорекрилих горах, там, де згаслий вулкан. Старі казали, що за сивої давнини стався обвал, і якась гірська порода зробила воду гіркою. Пити її можна було тільки після кип’ятіння. А якщо випити забагато, може й живіт скрутити. А ось для миття посуду або прання – найкраще не знайти. Головне потім не забути – посуд сполоснути у звичайній воді.
Уздовж струмка немає піску, лише крупна галька. Край берегів уздовж всього струмка росла густа і соковита трава і часто зустрічалися низенькі деревця. Але, попри це, ніхто не пас худобу. Гнали до лісових озер. Дивно, але місцевим видніше. Ми вибрали два валуни, всілися і почали шкребти казан, раз у раз видихаючи і кашляючи. Ох і смерділи ж вони! Кхибра хотіла напитися зі струмка, але я її зупинила, розповівши його історію. І тут мені в голову закралася одна пустотлива думка.
– Йтимо назад, наберемо трохи води.
– Нащо?
– Хіба ти не зрозуміла, що цей товстун обманює тітку?
І я виклала все, що дізналася про нього. Кхибра здогадалася, до чого я хилю, і усміхнулася:
– Лобуряка і брехун. Я б йому в штани пекучого перцю насипала.
– Щойно трапиться нагода, треба кухарчука розпитати, Васю. Він точно знає, що цей шеф із себе представляє і як йому вдається пудрити тітці Палажці мізки, – погодилася я.
Ми вискоблили й вичистили казан. Від спеки піт котився градом. Усе-таки, доведеться купувати обнови – нам здавалося, що мерзенний запах зі свинячого казана в’ївся настільки, що засмердів увесь наш одяг. Якщо ми будемо щодня так гарувати, то до хлібника* весь мій убогий гардероб зноситься. Казан, певно, сам сторопів від власного вигляду: бо виявився майже білим і виблискував на сонці.
– Шкода, – сказала Кхибра, – зараз приготуємо вариво, і він закоптиться.
– Та годі, зате відмивати буде легше.
– Угу.
Ми, як і планували, казаном набрали води зі струмка. Коли з’явилися на подвір’ї, то там, ридало дівчисько, яке, вірогідно, працювало в тітки помічницею. Підійшовши ближче, побачили, що так і є – тітка про неї розказувала. Дівчина чистила цибулю. Вона схлипнула і витерла рукавом сльози.
– Де вас носить? Мені в залі треба бути, а цей пройдисвіт змусив чистити цибулю замість вас! Як я тепер у зал піду заплакана?
Вона ще раз схлипнула і відклала ніж.
– Як тебе звати? – запитала Кхибра.
– Злата, – дівчина витерла фартухом очі.
– Облиш, ми самі дочистимо, – я пристроїла казан поряд з кошиком. – Будемо знайомі – я Рута, вона – Кхибра.
Дівчина кивнула і попрямувала до кам’яного колодязя, що стояв недалеко від сараю. Через що одна зі стін будівлі поросла пухнастим мохом. Вона взяла ківш, зачерпнула з відра воду і хотіла однією рукою злити, але я забрала його.
– Чекай, допоможу.
– Допоможи, – знизала плечима Злата.
Я зливала воду, вона вмивалася. Коли Злата, розчервоніла від холодної води.
– Злато, а цей шеф-кухар давно працює?
– Цей виродок третій місяць п’є нашу кров, не гірше за упиря.
Згадавши Зурмса, я подумки здригнулася.
– Слухай, а як так сталося, що тітка ні про що не здогадується? Ви працюєте як навіжені, а він тільки пузо своє чухає!
Дівчина з острахом озирнулася на всі боки, немов боялася, що цей дармоїд може нас почути.
– Швидше за все, він звертався по допомогу до магів, – зашепотіла вона. – Щойно має з’явитися пані Пелагея, цей трутень вдає, що працює мов бджола: ходить поміж казанами й каструлями, сьорбає, смакує й нудотно-медвяним голосом роздає поради. Крім Васьки там ще працює Аглая. Якби не вона, Вася б давно загнувся один. А цей боров тільки й знає, що жере та спить.
Ми з Кхиброю переглянулися. Швидше за все, у пройдисвіта є якийсь артефакт, зачарований та прив’язаний до тітки. Знати б який?
– А чому ніхто з вас не поскаржиться на нього?
– Руто, ти наївна, як теля! Уяви: ти заходиш на кухню і бачиш, як шеф-кухар щось смакує та радить, що треба додати у страву. Потім роздає нікому не потрібні поради. Ти б повірила, що він паразит?
– Ні, – я визнала, що правда на боці Злати.
– Ось і пані Пелагея не вірить. Вона вважає, раз він приїхав із Тинозерова, то дока. Хоча на ділі, він тільки отримує грошенята.
– А де він живе? – Кхибра про щось розмірковувала.
– Здогадайтеся, – хмикнула Злата.