Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян

– Моя подруга спить, – тихо сказала я.

– Тоді розбудіть її, і спускайтеся надвір, часу обмаль, поспішайте, – наказав чоловік, і всі як по команді вийшли з кімнати.

Я розштовхувала Кхибру, намагалася кричати їй на вухо, навіть водою з чашки облила – тролиця спала. Тоді я затиснула їй ніс і рот, і... не зрозуміла, як опинилася на підлозі, а розгнівана Кхибра сиділа на мені.

– А я думаю, що це мені сниться то землетрус, то повінь, то похорон! – гарчала вона.

– Вибач, я не знала, як тебе розбудити, – пискнула я і спробувала виповзти з-під неї.

Але Кхибра встала і ривком підняла мене.

– Ніколи більше так не роби, – пробурчала вона. – Просто почухай за вухом – я відразу прокинуся.

– Домовилися.

– Що сталося?

– Нас чекають біля гуртожитку, – вдягаючи спідницю, відповіла я.

Кхибра без зайвих запитань одягнулася.

– Ходім.

– Професор Грондер Вікк, – відрекомендувався чоловік. – Викладач некромантії. А це – магістр Корра Лайс, фахівець із проклять і причини.

– Дуже, дуже приємно, – мій голос затремтів. – Рута Морошкіна. А це Кхибра Юрз, – кивнула я на подругу.

Тролиця стояла бліда й перелякана. Чоловік зробив якийсь знак рукою і щось пробурмотів: усі звуки ночі разом зникли. Я, тролиця і викладачі виявилися відрізаними від зовнішнього світу.

– Це – полог німоти, – відповів на наше з Кхиброю запитання, яке застрягло у нас на вустах, пан Грондер, – не хочу, щоб нас хтось почув.

Ми розгублено кивнули.

– Нам потрібно зловити Зурмса доти, доки він не набрався сил, – почав здалеку професор.

Ворухнулася далека здогадка, але я не звернула на неї уваги.

– Руто, я можу бути з вами відвертим?

Тільки не це! Пресвітлі боги! Тепер здогадка стала ясною, як сонячний день! Пересилюючи себе, я подивилася йому в обличчя, чорне око страшно блиснуло в темряві, здалося, що воно підсвічується червонуватим. Стало моторошно, до кольок у животі.

– Упир запам’ятав ваш запах. Потрібно його ловити на живця.

Оплески, панове! Ось тобі, білочко, і горішки в цукрі!

– Збагніть, Зурмс так чи інакше вас знайде і помститься, – тихо додала пані Лайс. – Упирі можуть дуже довго чекати. Ви втратите пильність. І тоді він обов’язково вас знайде...

– Замовкніть! – Кхибра стояла бліда, як упириця. – Рута не черв’як на гачку рибалки! Вона жива людина! Що у вас за академія така?! Ви завжди ловите нечисть на живця?! І цей, – вона ткнула пальцем у бік Альгіна, – обіцяв, що ми не ризикуватимемо своїм життям. А тепер що, га?!

Професор Грондер Вікк зітхнув і дуже м’яко взяв тролицю за плече.

– Кхибро, у нас немає іншого виходу. Я розкидав пошуковий бісер по всьому Ситову. Порталами пройшовся усіма кварталами, навіть про нетрі не забув. Намистини повернулися, але результат нульовий. У склепах Зурмса немає. На цвинтарі та в нетрях – теж. Залишилося одне місце, – професор барився. – Занедбаний цвинтар за Північною брамою столиці.

Я нервувалася. Отже, які мінуси для мене в цій ситуації? Ситуації… Срака-мотика, а не ситуація! Найгірша з халеп, в яку я тільки могла вскочити! По-перше, рано чи пізно упир мене знайде і помститься за те, що я його конячкою приклала. По-друге, не факт, що він з мене не зробить упирицю. Така перспектива зовсім не приваблювала з якого боку не подивися. І, по-третє, якщо ми не впіймаємо Зурмса, то чверть міста може стати упирями, якщо не вся столиця. Ця тварюка не погребує ніким. А це жахливо! Невинні люди не повинні постраждати.

Які плюси? Я задумалася, а потім просяяла! Якщо вигорить справа з упирем, то можна попросити викладачів впоратися з Понтусолем! Вони ж знаються на магії артефактів? Значить, допоможуть. Я усміхнулася:

– Так на так!

– Руто, ні!.. – скрикнула Кхибра.

Вона хотіла щось додати ще, але пан Грондер Вікк глянув на неї так, що бажання одразу ж щезло.

– Тобто? – Корра Лайс не зводила з мене своїх жовтих очей.

Я коротко виклала свою пропозицію.

– Ти божевільна, – прошепотіла тролиця і міцно-міцно обійняла мене, немов я була її рідною сестрою. – Я піду з тобою, – рішуче сказала вона, – і не заперечуй!

Я погладила її по спині. Дивно, у мене з сестрами ніколи не було такої теплоти. Вони постійно докоряли мені за щось. Щоправда, в цьому була частка маминої заслуги – вона їх ніколи за це не сварила. А мені іноді хотілося взяти дровиняку і стукнути кілька разів ту ж Лютку або Вітку!

Ми розчепили обійми.

– Тільки я без качалки нікуди не піду, – висунула я ультиматум, пальцем вказуючи на рідненьку качалку на поясі. – І-і-і, я так і не почула вашої згоди допомогти мені у справі з кухарем, панове викладачі.

Вікк і Лайс ледь помітно усміхнулися.

– Можете розраховувати на нас, – сказала пані Корра. – Завтра ввечері ми будемо в таверні й допоможемо вам. Якщо наша магія буде безсила, то ми обов’язково порекомендуємо того, хто допоможе. Слово! – вона накреслила у повітрі якийсь знак, який спалахнув синім і зник.